Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер cюди не навіює звуків
плачу російських військових труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти слідує зоряний Жуков.

Воїн, до ніг чиїх годі впало
стін, хоч меча і тупив упень,
прізвиська волзького Ганнібала
лицар і святців степних епопей.
Дні доживав, як піткала опала,
що Велізарій або Помпей.

Геж і пролив у землі чужинній
крівці він воїв! Що ж, горював?
Чи поминав їх на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? «Я воював».

Правому ділу Жуков десниці
не докладе у наступнім бою.
Спи! У російській історії місця
стане і тим, хто у пішім строю
сміло заходили в інші столиці,
боячись після страх як свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
вервиці слів і твої прахорі.
Пак не обтяжить малістю лепта
шани спасенного вибитим в прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
нумо висвистуй, як ті снігурі.
<1974>