Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
я, один із глухих, полисілих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
даючи сам собі якусь одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.

Вітер листя мете. Тьмаві лампи, старі ліхтарі
цим понурим краям, чий епіграф «свічада їх мрій»,
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що вкрав помаранч, амальгаму скребе.
Втім, бажання, з яким озирають себе, –
не влаштовує згадку.

В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини і плями, що луг пожалів;
пуританські уклади, білизна; в руках скрипалів –
мов із дерева грілки.

Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках із болтами.

Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
онімілість нас наче схиля до творіння своїх
етикток і кас. А просторам – аби прейскуранти.
Час є витвором смерті; як дойда в тілах і речах,
він усім їм властиве шукає в сирих овочах,
кочет слуха куранти.

Часу звершень годити, бажаючи горніх одлунь,
далебі, тяжкувато. Попорпавши суконь красунь,
бачиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський цабе був якесь,
та розсунутий світ має звузитись: тут, а не десь, –
тут кінець перспективи.

Чи то мапу Європи поцупив плюгавий агент,
чи то шостої п’ятеро часточок світу ген-ген
стороняться, та як; чи люб’язну яку чарівницю
з ворожбою хто шле, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.

Чи то кулю у скроню, немов спересердя – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить з п’яних віч, у обіймах морозів,
корабля й паровоз? Все одно не дійме тебе стид:
як од лодії водам, так рейкам не видіти слід
од коліс паровозів.

Що там пишуть газети у розділі «Будні судів»?
Вирок прийнятий до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць проти цегли стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.

Взір цієї епохи сягає корінням у ті
гущі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
пильнувати упалих із люль, та не в купіль, фігурок.
Далі смерті і чудь білоока не сміє сягнуть.
Ось і блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
або – бити їх, Рюрик.

Взір цієї доби – спадкоємець недремних в правці.
Не по древу умом розтікатися будуть гінці,
а плювком по стіні, і не князя будить: динозавра.
На останній рядок, іч, не вирвати в птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.
грудень 1969