Рік од року мимо текла ріка,
падка до брижів, як стара щока.
Але люд, неучений лічить до ста,
городив і на неї версту моста.

Бувало, що повені, юрми вкіл,
словом, те, що гартує борозни чіл,
заливали асфальт, та ішли на спад,
коли вітер стихав і кортіло спать.

А ще були зими, на все тамте
прелюті, та звичка плодить дітей,
що тулять (як дзеркало в платтяній
шафі) дві лінії доль в одній

з міркувань економії. Як не гни
пальці руки, набігало днин.
Брались до діла двокрапки з «ї»,
не стертись аби. А потік двоїв

і їх, що кліше. І ослаб на мить
ці ланці, як течія зарябить,
поглинаючи долі жильців, жилиць
Атлантиди, готовій почати з лиць.

1987