Рим не став би йти до нас,
Візантія хитрувала.
Зовсім інші племена
По-латинськи узнавали.

Поки ми корів пасли
І кнурам хвости крутили,
Люди розумом росли,
Путь хижацтва засудили.

А над нашим мужиком
Захалявними ножами
Княжий брат на брата йшов,
За престол продавши шану.

Кожен про свою виго́ду –
Горе бідному народу!

А ще більше впереді́:
Підібралося нізвідки –
За князів діла худі
Люд пропав. Ворони – свідки!

К нам Монголія прийшла,
Завітала без запросин.
Зруйнувала все дотла,
Не шукала добрих зносин.

Каро, що нам принесла
Крім ненависти й жадоби?
Ні наук, ні ремесла,
Одні муки і хвороби.

Ходять люди у ярмі
По невидимій тюрмі.

Спини задарма гнемо
На чужинницьких гяурів,
Чорну долю клянемо
У тюрмі без ґрат і мурів.

Часом люде у Москві
По-ворожому навчались,
Создали порядок свій
І мечем відзахищались.

Чом би нам по тім не жить
І не дбати брату брата?
Як же! Хто навчивсь душить,
Наловчився відбирати,

Той забуде про любов,
І не знав її немов.

Це ж ізнизу до верхів!
Бо ж і люд не той зробився.
За сто п’ятдесят рокі́в
Так нарід весь оганьбився.

Цар Іван усім завдав
Злої, грізної науки,
Душу сатані продав,
Люд прирік на тя́жкі муки.

Поки ж ляхи й москалі
Пирога були ділили,
Люди на своїй землі
Чорнозмучені ходили.

Божа кара й годі тут!
Як же вирватись із пут?

Та не всякий те терпів
(Хіба дітись було ні́де),
Шабля за́місто серпів
У руках стала біліти;

Гуртувались на Дніпрі
Вільні, непокірні душі.
У тяжкій, нерівній прі
Опирались якнайдужче.

Не за скарб лилася кров,
Нам своєї волі досить!
Наламали ляхи дров,
Як земля їх тільки носить?!

А трикляті москалі
Знахабніли взагалі!

Так за батька, за Хмеля,
Збудувалася держава.
Та недовго пробула
Наша слава моложава.

У безвиході війни
Заблукав Мазепа-гетьман.
Перед богом завинив,
Понадіявся на шведів.

А чи ти, Петро, за тим
Завинив хіба не більше?
Таку кару напустив,
Що й не видумаєш гірше.

У Батурині відром
Пив ти християнську кров!

Той антихрист, кажеш, хто
Для людей шукав свободу,
Чи буває не отой,
Хто захоплює народи?

Катерина довела
Ваш свободожерський задум:
Зруйнувала Січ дотла,
Кріпосне зробила право.

От же бога хто любив,
Криводушні лицеміри!
Жаль вам бог не учинив
Ні управи, ані міри.

Процвітало зле кубло
Справедливості на зло.

Не подумай, боже, й ми
Пред тобою небезгрішні,
Але гіршої чуми
Не терпіли і найгірші!

Та з чорнезного ярма
Визріла душа пророча,
Правди щирої слова
Пролунали серед ночі.

Батьку! Добре, що й не знав,
Що нас далі дожидало.
Із могили б мо устав,
Так душа б твоя ридала!

Відійшли одні кати,
Щоб іще гіршим прийти.

Світова війна ішла –
Люди бачили нагоду
З-під ворожого дишла́
Видерти свою свободу.

Заснували УНР:
Було військо, була рада.
Так жили б і дотепер,
Та дозволили попрати

Бандюкам свободи храм,
Потоптати наші стяги.
В кого совісти ні грам,
Хто давав криві присяги,

З тим не жити у добрі –
Запрода́сть за два рублі.

От же кара нас найшла!
Думала, ковтне до крихи.
Наробила злого зла,
Понакоювала лиха.

Поганяла батогом,
Висилала на край світу.
Виморила всіх кругом,
Не було людям просвіту.

Викосила роду цвіт
Із широкого розма́ху.
Пробрехала стільки літ,
І сама зазнала краху.

Знову жовто-синій стяг
Своє тіло розпростяг!

До свободи довга путь
Закривавлена тілами,
Що забули як і буть
Ми свободними орлами.

Зайняли крісла́ умить
Пузачі-мордовороти.
За людей їм не болить,
А нажитися непроти.

Підкаблучники Москви!
Кляті пішаки безвольні!
Коли ж буде уряд свій
Дбати про людей бездольних?!

Чи вам розум одняло,
Чи його і не було?

Україна – дім людей,
Або Африка Європи?
Мабуть, як у нас, – ніде́
Ні історії, ні мови

Ані знає хоч би хтось,
Ані знати не бажає.
А вона між нами, – ось!
Непомічена блукає.

Люди! Нам усім разом
Будувати цю країну,
Дружнім станемо гуртом –
Подолаємо руїну.

Поки ж брат на брата злий –
Горя лий – не перелий!