Ееевааа...
Ева*. Я заблукала. Я так сильно заблукала, що жоден крик, жоден клич не виведе на мене вірного і відданого. Нічого вічного. Жодного стрічного. Прихильників безліч. А поплічників? Так, щоб нога в ногу, думка за думкою, серце поруч із серцем. Так, щоб довіку, без застережень. Так, щоб без підступу, без обману, без зради. Так, щоб поради не давали, а радили. Скажете: не правильно? Байдуже. І коли не правий, - не бралися кидати першими камінь, не показували пальцями, як на стихійне лихо, пальцями із обгризеними нігтями. Обгризали їх не з розпачу, а зі страху, що і на них повернеться рівно половина. Бо в чесному світі все по-чесному, тому половини завжди рівні. Щоб не цуралися. Щоб ніхто не дочекався третього півня. Тільки не третього півня! Щоб кожен кожному рівня. Так, щоб не казали: надто пізно. То слова для грішників, а гріхом - невірство. І щоб ніколи, ніде, ні за яких обставин, не сумнівалися. Щоб понад силу старалися...вірити. Так, щоб не засуджували віру тих, що старалися дужче за інших. Тільки так, - не менше, і не більше.
Скажете, надто вимогливо, надто утопічно? Адже ніхто не ідеальний, і ніщо, по-суті, не вічне. І більше того, - жоден не є і не стане, навіть для себе, богом. Тут я погоджуся. Але хочеться так, щоб ще із порогу давали розуміння присутності. Щоб заповнювали собою простір аж до межі чужої аури, і щоб за межу. Іноді варто і за межу.
Але в лісі для заблукалих кольорові ходять по чорно-білих квадратах. Надто складна гра, і надто завзятий противник. Надто завзятий. Варто б себе запитати: ким він є? Ким є ти, у тому лісі, між густими тінями віковічних дерев? Хто ти у дзеркалі своїх розгублених очей? Чи таким ти виявишся і в задзеркаллі? Чи то не ти, а хтось інший не може визначитися із власним ростом в той час, коли насправді все просто, коли насправді ти одночасно і низький, і високий.
Прихильників безліч, а поплічників? В голові стільки слів, що вони вже починають спотикатися одні об одних, і від того, - жодного слова. Така звична безмовна мова. Тільки клубком у горлі застрягне крик відчаю, крик протиріч, - ева! Жодного оклику, бо заблукалих більше як пошуковців, а знайдених менше як страчених. Голова з пліч! Голова з пліч! Чорно-білі квадрати вже готові називатися ромбами, але хто ж їм дозволить. Бо гра надто складна, тоді як насправді все просто: прихильників більше як поплічників. І жоден крик не виведе на тебе вірного стрічного.
Тож, коли розгледиш на краю лісу освітлену хатину, і доберешся до неї, в безпам'ятстві повторюючи про себе "ева", і станеш одним із знайдених, бо ходив не квадратами, а ромбами, - не забудь, тільки не забудь, ще із порогу дати присутнім розуміння твоєї присутності. Без межі.
Тільки так. Не менше, і не більше.

28/10/16