Ти стоїш у стакані моєму, водице,
і до мене виблимуєш, бранко труб і кранів,
очицями, зблискам чиїм назирці
двояться не менше прозорі грані.

Ти знаєш, що я – твоя будучина: жертовно
чулий до цівки стояк зі посіпак химерній
перспективі з огляду на волокна,
морок нутрощів, не кажу – артерій.

Та це тебе не бентежить. Взагалі у тюрем
варіантів більше є безпритульній
субстанції, чим у ґратованій тюлем
свободі, тим паче – у абсолютній.

І ти цілковито права, гадаю, не безутішна
без мене. Та що спрагліш я, – на дещúцю
тим пізніше і ти задощиш за
вікном, шліфуючи бруковицю.


1995