Помер він в січні, на початку року.
Співав мороз під ліхтарем нівроку.
Природа буцім гаялась в дорогу
кордебалетом красити боржок.
Засніжені шибки робились вужчі.
Брутально кріпшав оповісник стужі.
На розі брались кіркою калюжі.
І дверці літ він взяв на ланцюжок.

Корити у безпомічності днів нам
не вільно Муз. Рокована сирітством
поезія рідниться з товариством
одноманітно здаленілих днів.
Плеснувши – у зіниці або лімфі,
вона рідня лиш еолійській німфі,
мов друг Нарцис. Од календарних рим і
на видноті той час, що здаленів.

Без волі злої і понук до злого,
з Каталогу, по всьому, чималого,
жадає смерть не суголось од нього,
а поосібно й іменно співця.
Їй байдужі узліски і галяви,
моря зі блиском, гожим для уяви;
вона, на часі важачи підстави,
копичити зволяє лиш серця.

Багаттями з хвоїн пустир світився,
мелися за поріг скалки і глиця,
лічила янголят своїх полиця.
Католик, він дожив до учт Різдва.
Ба, наче море, в піннім шумовинні
плескає в хвилеріз, і, в шумній піні
назад усе визбирує, він нині
відкланявся у розпал торжества.

Уже не Бог, а течі безбережні
його зовуть. І патлані богемні
здійняті горі хвилі спадкоємні
до квітчастої крайки бахроми
несуть грайливо, б’ються ними досі
об край землі, сміються у затоці
його січневій, маючи на оці
ту сушу днів, де зостаємось ми.

ІІ
О, маги, непомильні в лицях, де ви?
Агов! Як ореол – щодо весіль:
Фігури дві скорботні обопіль.
Співають обі. Обі – в співі ревні!
Дві діви мов, а горе тлумачеві.
Не страсть у статі вищить, але біль.
І профіль на Адамів мимовіль
скидається, а зачіска – від Єви.

Уклінно, скількимога там голів
Америка-родителька у млі –
і Англія, де він помер, схилили
по обі сторони його могили.
І в небі хмари, наче кораблі.

І будь-яка могила – край землі.

III
Аполоне нових діб,
поклади вінок до стіп
Еліота, як наділ
невмирущим в світі тіл.

Шерех кроків, ліри звук
не забуде ліс округ.
Буде пам'яті служить
тільки те, що буде жить.

Годі в світі піль-роздоль.
Не забуде їх Еол.
Не забуде жоден злак,
як жадав Горацій Флак.

Томас Стерн, не бійся кіз.
М'яко стеле сінокіс
по стерні отав. Їх дух
не забув кульбабин пух.

Так любов тікає пріч,
вже чужа назавше, в ніч,
обірвавши крик, слова,
вже незрима, хоч жива.

Ти нас кидаєш, та ми
іменуєм царством тьми
край, який не озирнеш.
Це од ревнощів, – еге ж.

Не забуде ліс і луг.
Не забуде все округ.
Буцім впевнені – діждуть! –
чулі ласки, рук і уст.


--------------------------