Психолог відверто нудився. Ця жуйка невміння справитись із власними психозами тяглася другий рік. Спочатку ситуація викликала співчуття і щось трохи більше, аніж банальне бажання надати професійну допомогу – пацієнтка чимось зачепила. В якийсь момент навіть злякався, що інтерес і співпережиття має легку нотку чуттєвого зацікавлення, цілком суперечливого до кодексу етики «лікар-пацієнт». Але за кілька місяців все безслідно минуло, замістившись повним збайдужінням і легкою відразою. У хворобливій емоційній пастці не бачилось виходу, бо хвора зависла на відмітці «все погано назавжди».
Психолог був чоловіком. Гетеросексуальним чоловіком з добрим статевим апетитом і ще кращими можливостями певного себе привабливого мужчини, який розсмакував життя і жінок. Тому, попри всі професійні настанови і статути, не міг не оцінювати пацієнток як потенційних коханок, хай і уявно-таємних.
Ця була дивною. Коли вперше втрапила на прийом, несміло переступивши високими шпильками поріг кабінету (зразу відмітив дисонанс претензійності підборів і загнаного перестрашеного виразу обличчя), по-чоловічому ковзнув поглядом стрункою фігуркою, запнутою в броню довгої в’язаної сукні аж під горло. Темно-русий вузол волосся вагою відтягував акуратну голівку до штивного виструнчення вродженої аристократки. Макіяж практично відсутній, може не вважала доречним фарбуватися, ідучи до лікаря, тим більш, тема консультацій дражлива. Сіла на краєчок кріселка, як першокласниця – бочком і тривожно, ніби очікуючи на оцінку за провалену контрольну. Чи присуд.
Психолог почав розмову за класичною напрацьованою схемою: хто ви, що ви, загалом – максимально здалеку. Жінка знервовано теребила пальцями елегантну сумочку, при цьому тримаючи відсторонений вираз обличчя, наче справді думала, що контролює власні емоції в кабінеті дипломованого психолога. Говорила дуже тихо, опустивши очі.
– Того вечора я була з коханцем. Своїм одруженим коханцем. У нас це тяглось стільки років, що вся пристрасть давно трансформувалася в дружні підколки і якісь механічно-мастурбаційні рухи в ліжку. По-своєму то вже був ледь не респектабельний сімейний зв'язок, от лиш без фінансових зобов’язань і з відчиненими дверима на вихід. Тримала нас хіба звичка, хоча розрядка приходила завжди і вчасно, адже знали одне одного фактично навпомацки. Трохи випили коньячку, поговорили про роботу. Чогось розболілася голова, тому відмовилася, аби він мене підвіз, вирішила пройтися свіжим повітрям по парку – раптом попустить. Було темно… пізній листопад. Темно і холодно, звідкись взявся вітер з дощем, аж пошкодувала, що відмовилась від комфортної поїздки в машині під саму хату. А потім… мені перепинили дорогу…
Їх було троє. Зовсім молодих. Таких молодих, що від цього ситуація виглядала ще обридливіше, бо годились мені ледь чи не в діти. Але… їх було троє. І я не була жодному мамою.
Жінка запнулась, нервово ковтнувши клубок в горлі. Психолог, мимоволі зраджуючи професійну етику, поклав свою руку на її. Рука відвідувачки була льодяною і дрібно тремтіла. Зависла тиша, яку ніхто не міг порушити – лікар чекав, жінка збиралася з силами.
– Те, що було потім… вже не важливо. Не важливий біль, бо вмію його терпіти. Я стала однією суцільною думкою: то розплата за блуд. Поки мене термосили, розпластану під холодним дощем, лицем в болоті, заголену, поки кожен по черзі совався в мені, я думала лише про це. І навіть на долю секунди не втратила свідомості. На жаль. Хоча тепер розумію – могло бути ще гірше. Одночасно. Як в порнофільмах. А коли все закінчилося і я лежала з широко розкинутими ногами, затерпла, принижена, знищена, – вони по черзі плюнули на мене і, голосно ржучи, коментували: «Ну шо, стара п@зда, рада? Потішилась? Хто б то ще трахав таку дешеву кошолку задарма, бач, як нині повезло?» Один з них потім на мене попісяв… – жінка знову замовкла, втупившись перестрашеним поглядом в стіну за спиною лікаря. Її очі були такими великими і круглими, аж ніби два провалля на нездорово блідому обличчі. Могла мати як тридцять, так і сорок років – цілковита невизначеність, бо головним був страх. Навіть не страх, а загнаність. Психолог встав з крісла, підійшов до невеличкого креденсу і витяг надпочату плящину коньяку. Чим не альтернативна терапія – на денці келишка, от щоб трохи зігріти крижані лапки пораненої пташки. Щоб засвітило прозорим рум’янцем з-під тонкої шкіри овалу лиця. І хай врешті заплаче, так рясно, навзрид, аби випустити чорних демонів-садистів зі зболеної душі. То помічне.
Жінка, не сперечаючись, мов чекала, пригубила налитий коньяк. Щоки одразу зачервонілись. Вона вперше глянула психологу в очі. Але одразу відвела погляд.
– Я була заміжньою. Тоді… того тижня мій чоловік мав відрядження в іншій області. Тому ніхто не питав, чого прийшла в болоті, з розбитими губами, вся в синцях. Подерту спідницю я викинула одразу, занесла її аж у смітник на вулиці, щоб дома ні сліду. У ванні сиділа години чотири. Випила таблетку екстреної контрацепції і вколола якийсь антибіотик, що дома знайшла, здається, був протермінованим, але я все одно вколола. Коли намагалась відламати скляну шийку ампули, дуже глибоко врізала палець і кров текла по руці, збиралась калабанькою на кахлях – в мене проблеми з тромбоцитами, кров погано згортається. Але я зробила укол. Сіла чекати реакції взаємодії антибіотика з гормонами. Туди ж, на підлогу, біля нацяпаної калюжки. І думала, що все заслужено, бо я зраджувала свого законного чоловіка з чужим законним чоловіком. Інших думок не було. До ранку. А зранку я пішла у вендиспансер. Венеролог дуже уважно мене вислухала, її першим питанням стало, чи заявляла в поліцію, чи планую, бо побої на тілі видимі. Певна річ, я нічого такого не планувала, мені і так нереально важко далось розповісти без подробиць все лікарю-жінці, а як проговорювати деталі перед мужиками? Та і сенс… я не хотіла ні помсти, ні, тим паче, розголосу. Я просто боялась підхопити якусь хворобу. Лікар прописала мені схему превентивного лікування, призначила аналізи і сказала, що треба для певності їх повторити через три місяці. Потім, взявши мене за руку, сказала: «Пані Роксано (це моє ім’я), дуже прошу: якщо не заявляєте в органи, то і чоловіку нічого не кажіть. Він не зрозуміє. Спочатку, звісно, пожаліє. Але потім…» Мені хотілося їй сказати, що до вчора не була білою і пухнастою, особливо раніше не страждаючи від докорів сумління, але промовчала. Коли чоловік повернувся з відрядження, я з порогу розповіла йому все. Від своїх зрад до нападу. Я не чекала ні прощення, ні, тим більш, співчуття, то був чистої води егоїзм – виговоритись про власне падіння, бо рубікон перейдено назавжди. Дітей ми не мали, фінансово жоден з нас не залежав від іншого, наш шлюб, по суті, був таким же безживним, як і мої багаторічні стосунки на стороні. Враз прийшло усвідомлення, що до вчорашнього вечора я жила без емоцій і відчуттів. Чоловік пішов дуже благородно – не дав навіть ляпаса, не назвав брудною хльоркою – просто мовчки вийшов за двері з валізою, з якою приїхав. З коханцем ми теж розбіглися, я навіть нічого не пояснювала, просто перестала відповідати на дзвінки і есемес. А потім власне все і почалося… – Роксана запнулась, мабуть символічна доза алкоголю перестала тримати її в притомності.
Психолог мовчав. За свою багаторічну практику наслухався різних історій, але саме ця будила полярні емоції. Як і сама жінка – не міг чітко зрозуміти не те що, чи по-людськи співчуває, чи гидує, не міг навіть зрозуміти, чи вона приваблива. Зграбна – так. Тонкі зап’ястя, довгі пальці піаністки, маленькі ступні, трохи аж задовга шия. Але відсутність макіяжу і загнаність додавали років, тонко ламаючи зморшки між бровами.

Ось так майже два роки тому почались їх сеанси терапії. Пацієнтка не бідувала, тому могла собі дозволити розкіш приватного психотерапевта, проблема була в іншому: лікування не діяло. Ні розмови, ні антидепресанти, ні поради стосовно моделі поведінки і мислення. Часом з’являлася крихка ремісія і жінка на місяць-два щезала у власне життя, щоб потім з новою прірвою надуманих параной переступити поріг кабінету незмінно високими обцасами.
– Рівно через три місяці… після… я здала контрольні аналізи у вендиспансері. Як прожила цей час – то було істинним кошмаром: кожен день викреслювала в календарику. Ледь дочекалась результатів – усе від’ємно. Здавалося б – живи і радій, принаймні, видихни і живи. Та відносного спокою мені вистарчило десь на тиждень. Просто за минулі три місяці я тільки те і робила, що сиділа в інтернеті, вичитуючи симптоматику всіх можливих венеричних захворювань, а, особливо, сифілісу. Звідки воно в мене взялося – не маю жодної уяви, бо за все життя раніше навіть ні разу не задумувалась про таке, вважаючи колумбівську болячку ледь не міфом сьогодення. Я стала просто експертом. Найгірше, що головним меседжем звучало: навіть негативні аналізи не гарантують відсутності хвороби, як і відсутність видимих ознак. Кожен мій ранок тепер починався з ретельного огляду самої себе, якщо десь знаходила подряпину чи прищик, то мала ледь не стовідсоткову певність, що таки хвора… Лікар-венеролог, спочатку така прихильна і співчутлива, мої візити почала зустрічати прохолодно, а трохи згодом уже цілком агресивно. У неї закінчились аргументи, а я вперто продовжувала здавати всі можливі аналізи і бігати на прийом з кожною цяпкою на шкірі. Врешті лікар, навіть не впустивши мене до кабінету, сказала: «Слухай, Роксано… заведи собі мужика… я серйозно. Або він тебе вилікує і ти прийдеш до тями, або таки щось реальне підчепиш і тоді вже я тебе вилікую. Бо цей дурдом затягнувся. Як варіант – походи до психотерапевта. І дуже прошу: мовчи! От просто заткнись і нікому довкола не говори про те, що з тобою було, про свої параної – ти вже відмітилась з колишнім чоловіком, хоч я попереджала – мовчи. Ну говори собі дома перед дзеркалом, ну з психотерапевтом поспілкуйся, а решта – ні звуку. Заклей рот скотчем – навіть це менше лякатиме людей, ніж твої розмови про сифіліс. Добра тобі бажаю, дівчино. Ліпше разок з коліжанками на коньяк сходи, ніж щотижня до мене». Тоді я і прийшла до вас.

За час терапії лікар перепробував на пацієнтці різні методики. Найкраще певний час діяла арт-терапія: Роксана почала малювати олійними фарбами натюрморти і метеликів, у неї просто був дар. Одного разу навіть спробувала зробити автопортрет, але очі на полотні дивились так перестрашено, що закинула роботу, не довершивши. Зайнялась благодійністю: ходила в хоспіс доглядати вмираючих і в дитбудинок бавитись з дітками. А за короткий час прибігала до свого лікаря з черговими параноїдальними версіями, що раптом вона когось могла заразити, бо поцілувала якесь дитя в щічку чи пила з казенного горнятка і не надто добре його вимила. Тоді знову бігла здавати аналізи, але тепер у приватну лабораторію, щоразу іншу, бо кругом уже впізнавали і перешіптувались, косуючи. Наче ж пані на професійну проститутку чи наркоманку зовсім не подібна – доглянута, манери вишукані, мова літературна, але… як пояснити часті візити?
… Врешті на відкритті однієї живописної виставки познайомилась з мужчиною. Імпозантним, підтягнутим, вільним. Симпатія виникла взаємно і миттєво, Роксана ніби одмолоділа до студентських років, так солодко стискалося серце, а мальовані метелики з картин ожили і оселились в животі, хаотично пурхаючи та розсипаючи барвистий пилок. Жінці здалося, що більш ніж півторарічний целібат в абсолютному емоційному надриві повинен завершитися, як і походи до психолога, як і безконечні митарства по медичних лабораторіях…

Вона знову прийшла на прийом. Незмінні підбори і незмінний погляд загнаного звіра.
– Позавчора я мала фізичний контакт… секс, – їй дуже важко давалось це слово: очі в носаки черевичків, голос ледь чутний, пальці дрібно тремтять.
– Ну?
– Я боюсь, що… а раптом… він хворий? Або я хвора, а аналізи не показали, тепер він через мене теж…
– А гумки одягнути не додумались?
– Та що ви… звісно застерігалися! Просто я читала, що навіть через поцілунок можна заразитися…
Психотерапевт відчував, що сам практично на грані зриву. Допомогти можна тому, хто хоч трохи намагається допомогти собі сам, а не лягає в труну і закриває віко. В даній ситуації амбулаторне лікування виявилось безсилим, тут без довгого стаціонару не обійтися. А жінка, скулившись в кріслі, продовжувала говорити, схлипуючи, давлячись сльозами, втупившись широко розверзтими проваллями очей в холодну білість кабінетної стіни. Це тихе жеботіння, що часом зривалось в щеняче скавуління дратувало дико, до неможливості. Психотерапевт міцно стис кулаки, втискаючи нігті в долоні, щоб відволіктись від бажання вальнути зі всього маху по блідому мокрому обличчю, хай врешті замовкне, хай зупиниться, бо ж скільки можна…
– Розумієте, я боюсь… нащо я це зробила… вже попросила його пройти обстеження… а він назвав мене прибацаною і заблокував мій номер… тепер знову треба чекати три місяці і все спочатку… не маю більше сил!
– Та заткнись уже! – лікар не витримав і, порушуючи всі норми кодексу, хапнув за тонкі плечі зарьовану жінку. – Заткни свою чортову пащеку, ідійотко! Ну скільки можна! – він з силою трусив її, аж голова на задовгій шиї метлялась, як в поломаної ляльки. З того акуратний вузол зачіски враз розсипався і густе хвилясте волосся полилося грудьми, спиною, впало на обличчя, ковзнуло щокою оскаженілого мужчини. І чи від тонкого квіткового аромату шампуню, чи від того, що вперше побачив її розтріпаною, чи од відчуття власної сили, а раптом хвилею бухнула така ніжність, що знайшов розтріскані гарячі губи своїм ротом, цілуючи і шепочучи одночасно: Роксано… Роксаночко… я тебе вилікую… клянуся…
То була дуже довга і прекрасна ніч. Лікар вперше за майже два роки знайомства почув сміх своєї тепер уже екс-пацієнтки – такий мелодійний і глибокий, та чітко зрозумів, яка вона красива і юна, яке зграбне і точене в неї тіло, як вдячно відзивається на ласку.
Навіть ранкове сонце витримало етичну паузу, щоб не будити новоспечених коханців, чемно вичікуючи за хмарами. І лиш коли в двері кабінету почав тарабанити призначений на конкретну годину відвідувач, колишні лікар і пацієнтка врешті прокинулись. Роксана швиденько позбирала розкиданий одяг, хіхікаючи і жартом уникаючи обіймів мужчини. Потім цьомнула його в щоку, встрибнула в черевички і вужем вискочила за двері мимо нетерплячого зачудованого відвідувача.
… Робочий день для психотерапевта нині тягся неймовірно довго, чередування прийомів було нецікавим і марудним, всі думки крутились довкола спільної з Роксаною ночі. Раптом чітко усвідомив, що закоханий. Ледь дочекавшись, як велика стрілка настінного годинника доповзла до дванадцятки, поки мала завмерла на п’ять, прожогом вискочив з кабінету, видзвонюючи таксі. Він знав Роксанину домашню адресу. Дорогою крізь вікно машини побачив самотню бабцю, що торгувала квітами у відерку. Попросив водія зупинитись, купив всі букети, навіть не торгуючись. Скочив у машину.
Під під’їздом враз відчув себе підлітком, що вперше іде на побачення – таке хвилювання, аж змокріли долоні. На дзвінок у двері квартири ніхто не відповідав, телефонний виклик теж залишився на рівні довгих гудків. Щось недобре кольнуло в серце і з силою натис на двері. Вони були незачинені. Інтуїтивно йшов чужою квартирою, шукаючи власницю.
Вона лежала на ліжку в красивій вечірній сукні з розпущеним волоссям, з нафарбованими вустами. Спокійна і красива. Руки були ще холоднішими, ніж зазвичай. А поруч на столику стояв порожній слоїк зі снодійним. І білою пташкою тремтів під протягом маленький шкіцик паперу.
Чоловік взяв його і механічно прочитав: «Я не можу знову все зіпсувати. Тому мушу заткнутися. Твоя Роксана».