Ой не треба мені слави,
Не треба відзнаки,
Не тому я по вокзалах
Блуджу, як собака,

Щоб у мученики церква
Мене записала,
Поки в попа черево
Запливає салом.

Або щоби мою руку
На ТБ-каналі
Потиснули ті тварюки,
Що "ніколи не крали".

А тому думки бентежні
З голови не лізуть,
Бо ніде я не тутешній
І корінь мій висох.

Наче перекотиполе
Кочую-кочуся,
Кочування моє голе,
Та я не печуся.

Бо хто скарбу не шукає,
Скарбів не знаходить,
Хто саду свого не дбає,
В того сад не плодить.

А мені б до саду хату
Й подвір'я охайне -
Я завершив би свій задум
І женивсь негайно.

Працював би помаленьку
На освітній ниві,
Дбав би за жінку й за неньку,
Й діточок ростив би.

Бо нема на світі щастя
Над тепло родинне,
Усілякі ж ласощі -
Явище рутинне.

Але поки в Україні
Триває руїна,
Моє серце не дівчи́ні
Належить єдиній.

Поки плаче Україна
Сльозами гіркими,
У таку важку годину
Я її не кину.

Зброї не тримав ніколи,
Слово - моя зброя.
Ним у рушниках ікони
Від меча обсто́ю.

Серце ж моє посміхнеться
Й відщемить ураза,
Коли воля повернеться
Згорбленому класу.

Тоді й щастя особисте
Сенсу набуває,
Коли небо наше чисте
А ліси безкраї,

Коли люди одне з одним
У порозумінні,
А з природою в злагоді,
Як розумні створіння.

Ой не хочу ж я ні слави,
Ні тої відзнаки,
Пошли, Господи ласкавий,
Добрую ознаку.