Я стояв на тім, що планида – гра.
Що навіщо риба, раз є ікра.
Що у готиці маємо гідну школу:
і звитяг, і сторчма берегтись уколу.
Я підсів до вікна. За вікном осина.
Я кохав не часто. Одначе – сильно.

Я гадав, що ліс – похідна поліна.
Що куди вся діва, як є коліно.
Що в пилу віків попускає вирлам
росіян вікопомним естонським шпилем.
Я підсів до вікна. Я і посуд вимив.
Я тому і тут, що бував щасливим.

Я писав, що в лампочці знак зіницям.
Що любові чин не буває ницим.
Що не знав Евклід, що іти на конус
річ понукає не нуль, а Хронос.
Я підсів до вікна. Поминаю юність.
Усміхаюсь, буває, бува відплюнусь.

Я сказав, що лист поруйнує бруньку.
І що сíм’я у разі потал од ґрунту
не піде у пагін; що галяви, луки
поготів не в собі, де блудили руки.
Я підсів до вікна, легкий на помині
моїй, разом обважнілій тіні.

Моя пісня бочилася хороспівів,
суголось не мутила мотив. Не диво,
що мені за це в гуртовій полегші
своїх ніг ніхто не кладе на плечі.
Я підсів до вікна у пітьмі; що хори,
море гуркоче в хвилясті штори.

Неказистих завсідник часин, в покуті,
без однікувань каюсь за підіпсуті
мої ліпші думки, та чию потугу
подарую наступним – змогти ядуху.
Я сиджу у пітьмі. І вона у лоні
кімнати гідна пітьми іззовні.