Синій туман. Снігове роздолля.
Місячним сяйвом сповитий світ.
Серцю приємно із тихим болем
Щось пригадати із юних літ.

Сніг, мов сипучий пісок, на ганку.
В місячний вечір такий, без слів,
Вбравши благеньку із кішки шапку,
Потай залишив я отчий дім.

Ось я і знову у ріднім краї.
Наче вигнанець, стою сумний.
Хто мене нині отут згадає?
На обійсті своїм я чужий.

Тоскно мені в соболиній шапці,
Хутро те не до душі мені.
Діда згадав я, згадав я бабцю
І кладовищенський рихлий сніг.

Всі заспокоїмось, всі там будуть,
Так улаштований світ оцей.
Чи не тому так радію людям,
Чи не тому так люблю людей.

Так от, розчулившись, ледь не заплакав,
І, осміхнувшись, душею згас.
Хату стару і на ганку собаку
Бачу неначе в останній раз.