Сліди лягають вервицею під вікнами. Хто вона, та, що ходить босоніж і не примерзне? Не замерзне. Не спиниться. Та, що витягує (біситься, та мовчить) загострені вилиці. Все минеться - цідить однією лиш струйкою думки. В дзеркала не дивися, - гарчить. Блідолица. До біса ввічливість! Скажи тій, що в дзеркалі, щоб забиралася, лукава бестія, курва, мара, вискочка! Тріщинами на шибах віконних (так лягатимуть зморшки на твоєму чолі, килими домоткані в узорах, хрестах, символах) розходяться ріки чужих життів. По холоду льоду ковзають і повзуть в останній бій за право бути ніким, лукавими бестіями, курвами, марами, вискочками (перед лицем Господа Бога - ягнятами) безпорадними, розчинятися у візерунках віконних лісів. Зішкрібай їх, ламаючи нігті. Хай не буде ніщо ілюзорне тривалим, як їхнє бажання лягти на твої полиці. Вони діти твої і вірші, обмани і здогадки, шматки плоті, фантазії, варіації усіх безумовних тебе, які були б, якби... Хто вона? Ким би вона не була, - не ступає на місячне лезо, не примерзне, згорить. Приміряй тоді власні стопи до відбитку покиданих і покинутих (нею) вервиць слідів.

29/11/18