Знайомства з людьми - закономірна випадковість. Ніколи не вгадаєш коли і де. Є люди, крізь яких проходиш і не помітивши їхньої присутності. Є "брили", які потрібно обходити стороною, а є такі знайомства, які стають віховими і залишаються у пам’яті назавжди.
Осінь 2000-го року була прохолодною. І гарячою водночас. Політична партія, в якій я працював заступником голови Київської обласної організації, захищала свого активіста – Леоніда Ковальчука від політичного переслідування. Оскільки людина послідовно і методично вела боротьбу із місцевою владою в особі обласного голови Анатолія Засухи та його дружини-депутатки Тетяни, то опинилася в складній ситуації: проти нього було здійснено провокацію. Міліціонери схопили чоловіка прямо на вулиці, заволокли до машини і силою хотіли вкласти йому до рук пістолета, на якому «висіло» кілька вбивст. Два пальці, усе ж таки притисли до рукоятки пістоллета. І це стало приводом до затримання і компонування кримінальної справи.
62 судових засідання йшов цей лицемірний спектакль, майже рік. І, усе ж таки, Анатолія засудили до десяти років ув’язнення.
Голова Київської обласної організації - Євген Жовтяк та його колега по фракції - нині покійний Віталій Шевченко – оголосили голодування, про що було оголошено на засіданні Верховної Ради України. Ми закупили каремати, піностирол, намети, теплі комбінезони та влаштували на Майдані Незалежності острівець свободи. Наші очільники лягли на холодні бетонні плити. Безстроково.
Таким чином перші намети на Майдані виникли за два тижні до початку акції “Україна без Кучми».
Справу було передано до Верховного суду України, який на той час очолював Віталій Бойко.
Одночасно я вирішив напряму звернутися до відомих в Україні людей з проханням допомогти звільнити незаконно засуджену людину, а саме – Ліни Василівни Костенко.
Більш непідходящої днини важко було і уявити. Учора відома поетеса поховала свого чоловіка –Цвіркунова Василя Васильовича.- керівника Київської кіностудії імені Олександра Довженка у 1960-х р.
Я цього не знав. Сухо виклав суть проблеми. Вона сказала, що допоможе чим зможе. І, коли вже, здавалося б, тему вичерпано – її проравло.
- Олександре, мені зле. Я щойно поховала свого чоловіка. Ця людина була для мене горою, за якою можна було сховатися. А тепер її не стало…
Вона довго розказувала про те, як вони познайомилися, як самовіддано працюють в Чорнобильській зоні збираючи артефакти нашого народу, кинуті напризволяще після чорнобильської трагедії. Розкрила свою душу незнайомому парубку, який для неї нічого не значив. Просто так.
Я мовчав, розуміючи, що цей монолог припиняти не можна, людина сповідається, їй боляче.
А скільки щирої любові звучало в тих словах! Непідробної, гарячої, кришталево чистої.
Я мовчав і думав: невже саме тут і зараз повинен бути я, а не хтось інший? Двогодинна розмова пролетіла як одна мить.
Ось таким гірким і прикрим було моє знайомство з цією жінкою.
Через рік Верховний Суд України виправдав Леоніда Ковальчука, і його випустили з в’язниці.
Нині він відомий правозахисник і політичний активіст.
А мені з тих гарячих часів залишилися спогади, які подеколи спливають на думку, коли я чую ім’я великої української поетеси Ліни Костенко.