От не люблять у наш чоловіки жінок і все. І не сказав би, що геть дурні, але трохи недоумкуваті – це факт. Як можна кричати на істоту, яка тобі народила дітей? Де у світі окрім людської спільноти прийнято гнути матюччя в сторону прекрасної статі?
Поспостерігайте які любовні рулади шкваркочуть чубаті одуди своїм половинкам, як витанцьовують біля своїх самичок. І це щороку! До самої смерті! А подивіться як дбають про своїх курочок півники: черв’ячка побачать – кличуть товарок до здобичі, у разі небезпеки кидаються навіть на бабу з дідом, які щодня їм дають їсти. Гавкун ніколи не вкусить суку, привітно вихляє хвостиком, коли її бачить. А у нас?
Побралися, з’їздили на море черево попекти - і починають гризти одне одного, як собака кістку. І ці вияснення стосунків часто слухають сусіди, скрушно хитаючи головами. В хід ідуть ополоники, коси, молотки, сокири. В приступі гніву можуть задушити, застрелити або навіть з'їсти. Почуття б'ють через край, і все це в ім'я чистої та непорочної любові. Наче.
От скаже жінка «люби мене, бо я красіва» - і всьо, крапка. Ніяких різночитань, ніяких інших варіантів бути не може. Бачили очі, що брали? Так тепер їжте аж до самого гробу і не видригуйтеся. А то починають хлипати: не склалося, розлюбив, зрадили мене і вся така інша ахінея.
Жінці потрібно віддаватися до останку. А так – то горілка засмоктує у вир алкогольних пригод, то страсті-мордасті на кшталт мисливства, рибальства, комп’ютерних та рольових ігор. Або починає чоловік писати вірші та забуває про жінку взагалі. Оце, я вам скажу,- найстрашніша халепа, яка може очікувати в подружньому житті. Вразила ця хвороба і мою куму. В саме серце.
Чоловік у неї був знатний господар – орав землю, розводив бджіл, тримав садок. Аж тут до його рук потрапив вінок сонетів поета Ярослава Чорногуза «Світло кохання». Творіння там гарні, аж бризкають почуттями. Ось вам приклад, шановні:
«Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.»
Начитався чоловік отаких могутніх красивостей, наснажився вічним і… пропав для сім’ї. Закинув косу, забув про м'які жінчині циці – шкребе пером аж гай шумить. Сидить згорблений біля столу, ні на що не реагує. Солодятко вже й ззаду без нічної сорочки стало, притулилося тілесами до чоловіка, муркоче, зваблює. А той сидить як пень, тільки вряди-годи за вухом чухає, обдумуючи чи варто вжити неомодерний фразеологічний зворот, щоб у читачів кебета догори дригом стала.
І видно, що страждає чоловік, мучиться, інколи навіть слізки скрапують на бороду. Жінка не втерпіла, всілася на руки, обняла за шию, шукає кармінові вуста свого легеня буйногривого аби поцілуватися. А той голову просунув їй під пахвою – і продовжує писати вічне. Ні на що не реагує. Заклятий.
Думала його якось відволікти, налила марочного бренді десятилітньої витримки та поставила кухля перед носом на письмовому столі. А чоловік не звертає уваги навіть на святу воду, пише, розмовляє сам із собою, жестикулює, наче веде з кимось бесіду. Здогадалася Мотря, що це навроки наслані. Руки в ноги і до нас прибігла.
– Біда у мене, сусідко,- плаче жінка. – Не звертає на мене уваги Микола ніякої. Писунка у нього. Якогось Чорногуза почитав і сказився геть.
- А як у вас та книжка з’явилася у хаті, згадаєш? – запитала моя мудра дружина.
Задумалася Мотря, лоба наморщила, то одну брову підніме, то іншою грає, навіть пальцями по губах водить - так старається згадати.
- Знаю! – вигукнула сусідка. – Твій чоловік її і дав! Ще й якусь Майю Залізняк на додачу.
Крутнула мені вухо дружина і каже:
- Ану, неси сюди Чорногузові творіння. І оту Майю прихопи. Відаю, що в тебе по два примірники тих бісівських писань. Ти одну книжку ніколи не купуєш.
Похнюпивши голову я пошкандибав до етажерки з поетичними скарбами. Вона у мене стоїть у дальному кутку курятника, за старими ночвами під побитим міллю бабусиним рядном, яка померла років сорок тому. Ховаю я від жінки красне письмо, бо страх як лютує, коли мене бачить не з лопатою в руках, а згорбленим над пустопорожнім читанням. Вкусила навіть якось, коли наважився їй трохи почитати свого. Ось таке, наприклад:
«Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.»
- Ти нащо людям розказуєш інтимні подробиці нашого життя? – гарикнула тоді жінка і ляснула ляпачкою по носі. – Як у тебе вистачає нахабства показувати людям отаке сороміцтво? – і знову гепнула мене мухобійкою, але вже по лівому вусі.
І правильно зробила! Бо чоловікові належить свою дружину з ранку до ночі тільки на руках носити, виконувати усі забаганки, а уночі тішити так, щоб Амур із Венерою плескали у долоні і вигукували «Браво, маестро!».
Здмухнув я пилюгу з лірики, витер засохлі курячі цятки з обкладинок і поніс їх на страту в пазуриська розлючених гарпій.
Поклав на стола спочатку корону сонетів відомого майстра. Згорбилися жінки над фоліантом, читати почали, губами ворушать. А я відійшов на безпечну відстань у темний куток, взяк у руки рогача і укляк, готуючись відбиватися від знавіснілих фурій.
Бачу, у жінок обличчя розпогодилися, очиці заблистіли грайливими вогнями, згодом вони обнялися і кінцівку першого магістрала почали читати уголос, дуетом!
«Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!»
Кіт Жоржик по цих словах нявкнув і втік із хати, а я напружився, бо такою чаклунською силою повіяло від цих слів, що аж фіранки на вікнах задрижали.
Підняла дружина на мене свій затуманений погляд і каже:
- Ось так повинен муж думати про свою жінку. Якщо і про мене щось подібне напишеш – ніколи на тебе голос не підніму.
А Мотря сидить і плаче. А як виплакалася, то каже:
- Гарно пише чоловік. Може, і мій щось подібне шкребе? То що ж мені робити?
-Терпи,- одказала жінка. – Людей на світі багато, а поетів – одиниці. Це як птахи-Фенікси, як цвіт папороті – річ рідкісна і для душевного спокою необхідна. І хоч я знатна відьма, але проти такого чаклунства безсила. Чорні навроки знімаю запросто, а чисту і незаплямовану енергію ніщо знищити не здатне. Для того аби твій чоловік не виснажився передчасно – ось тобі настоянка. До смерті буде писати тільки про любов і природу. А це саме те, що потрібно людям у їхньому житті. Решта дурниці, вір мені.
Дружина вклала сусідці до рук карафку з чар-зіллям і хутко випхала за двері.
А на ранок прийшла Мотря до нас у гості нерозчесана, босоніж з палаючими від щастя очицями. Дала нам гуску і сказала:
Закінчив муж поему, мені присвятив. Читав три години. Я його потім борщем нагодувала, твого-чар зілля туди нахлюпавши. Ось, на хвилинку вирвалася з обіймів чоловіка аби подякувати. Все, біжу, чуєте – гукає до себе.
І подріботіла знову до себе в господу.
- А ти, чоловіче, що писав сьогодні уночі, га? – підняла брову на мене жінка і вхопила до рук ляпачку. – Знаю, що писав, мені кіт Жоржик уранці все розповів.
Вийняв я з-за пазухи пошарпаного блокнотика, сів на ослінчику аби ноги не дрижали, набрав повітря у груди і…
«Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.

Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи .

Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.

Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.

Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.

Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.»

Як опинився в ліжку - не пам’ятаю. Кіт Жоржик, який лежить під боком і люто вилизує хвоста муркнув, що дружина мене сама на руках несла, аж бігом.
А до Майї Залізняк дівчата так і не дійшли, одного Чорногуза вистачило аби їх звести з розуму. Відсьогодні мені дозволено лопату до рук брати тільки коли бажання буде. А так – тільки вірші та любов. Отакі пироги, панове.
Надворі треті півні заспівали, а я ще не спав. Ідіть, читайте поезію, а мені треба хоч трохи подрімати. Все, годі теревенити, заплющую очі, бо жінка ворушиться, не приведи Господи ще розколошкаю ненароком.
21.03.2019р.