Stanisław Lem
Nie wiem, czy ręka ślepca i czułek ślimaczy
Kiedy rzecz w sobie zamkną, czują tak, jak ja
Kiedy palce i pięść mą zaciskam, gdy znaczy
W niej istnienia spoistość nagły kształt, i trwa.

Nie wiem jakie atomów obroty i loty
Powrozami unerwień rozpędzają dzwon
Lany z gwiazd, lotu ptaków, żelaza, tęsknoty
I z wielkiego spokoju. Jestem jego sercem.

Не знаю, чи рука сліпця і вічко равлика,
коли річ в собі вмістять, відчувають так, як я,
коли пальці стискаю в кулак, коли намічає
в ньому єдність буття несподівану форму,
і триває.

Не знаю, які атомів оберти й лети
линвами нервів розгойдують дзвін, литий
з зірок, птахів перельоту, металу, туги
і з величного спокою. Я його серце.