Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
над ґанком смолоскипи, лійний чад.
В провулках регіт, бучі за питво.
Хмільний, брудний, дражливий і веселий
вертає люд задами до палат.

Намісник хворий. Одр і сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею ж уявляв
дружину і свого секретаря,
котрі гостей вітають в нижній залі.
Він не ревнує, ні. Тим паче, яв

опікує і пелена пороб:
недуги, сновидінь, одмовок щодо
посад у Метрополії. Авжеж,
він добре зна, що забаганки товп
ніскільки не спростовує свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

не дорікає в зраді. А нікчем
удоста, й жаден збутися не в силі
ні скрух, ні трясці. А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем,
і відганяє геть обридлі мислі.
І оргія у залі ущуха,

але триває. Заочі скляні,
вождів після куштованого пійла,
очиська переповнює нудьга.
Їх зуби, де заціпило їх гнів,
як колесо, в яке стромилось дишло,
ощирено-усміхнені, й слуга

їм докладає їжі ще. Вві сні
кричить купець. Хропе усю вечірку.
А благовірній зі секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що довбе печінку
Намісникові, схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна вбачаю вилиці пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут. Боже, борони
гірку в погорді долю за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож будьмо прижиттєво різноликі!
Чом сіпатися нині зі двірця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
ми ганьбимо самі, собі на горе:
нащадки, влада у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що окрилюючись, птах

не раб ваги доземної тілес!
У докорі порада безкорисна.
У тім і річ – в пропорції одраз
ваги і голосів птахів з небес.
Ото нехай чекає їх вітчизна.
Ото нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Ба, чужинці зі дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, немов які волхви.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
що вуглі з-під схололої купелі.
І зайди вкіл малої голови

на ореол олжі підмінять німб:
зачаття непорочне в пліткуванні
чорніє, абрис батька поглина.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. А тоді – останні.
І два лише палацові вікна

горять: моє, де смолоскипа блик
не застить краю повні лісосмугу
і Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісника, що теж, по інший бік
стіни всю ніч поборює недугу
з огнем, щоб не спалили вороги.

І ворог відступає. Світ зорі
жовтизною, цим тлом теренів Будди
повзе до вікон, проникає в суть
заскоченого тут о цій порі.
і, коливнувшись в горах решток учти,
оговтується, і рушає в путь.






------------------