На згірку вони любили
сидіть удвох дотемна.
Здаля до них бовваніли
церква, сади, тюрма.
Згори вони споглядали
діл і плеса водойм.
Скидали в пісок сандалі,
і легко було обом.

Обіручки за коліна,
хмарову озирали даль.
Біля кіна каліки
ждали внизу авта.
Меркала на схилі банка
скляна цегляним кущам.
Над шпилем рожевим банку
вився ворон й кричав.

Автівки до лазні в центрі
з’їздились зі трьох мостів.
Вибомкував дзвін у церкві:
електрик вінчавсь у тій.
А тут, на лоні узвиш, ні
криків, ані свистків.
Лише вітерець у тиші
свіжів і комар дзумів.

Зім’яті були стеблини
місцин посиденьок завжди,
Деінде чорні плішини
масніли від їх їди.
Корови щоразу це місце
витирали своїм язиком.
Усе це усім було звісно,
але невтямки цим двом.

Огарки, сірник і вилка
приховувались піском.
Здаля плящина чорніла,
відкинута копняком.
Учувши мукання жадні,
вони спускались в кущі
і йшли собі у мовчанні,
звичайнім і сидячи́.

---------------

По різних схилах спускались,
і кроками, і бочком.
Кущі над ними змикались
або розмикались знов.
Вологою камінь брався,
трава робилась ковзка.
Один стежі діставався
тоді, як другий – ставка.

Той вечір гульби весільні
тривали (принаймні, дві).
Спідниці і сорочини
маячили на траві.
Були краєвиди хмарні,
край неба уже смеркав,
губився діл у тумані,
а дзвін усе калатав.

Один, крекчучи, затявшись,
другий, смалячи цигарки –
той вечір вони спускались
горба по різні боки.
Неквапно, ході сумірно
відстань росла між них.
Та моторошно повітря
колихнув їхній разом крик.

Раптово кущі розчахнулись,
як зів, що тамує звук.
Так, буцім вони проснулись,
а сон їх був повен мук.
Із виєм сахнулось віти,
розверзлись, як хлань, кущі.
По двоє їх стрíли відти,
залізом пограючи.

Одного стрíла сокира
і кров побігла в рукав,
другий сам од розриву
серця умить упав.
До ставу тягли їх руки
заюшених кров’ю вбивць.
Як ряска – у візерунки,
на дні вони знов зійшлись.

-----------------

До місць застільних було ще
не утиснулись женихи,
а вістку жахну до площі
донесли вже пастухи.
Край неба ще осявали
заграви гурти хмарок.
Корови в кущах стояли
і злизували їх кров.

Електрик збігав по схилу,
за ним у кущах свояк.
Внизу молода честила
у квітах усе і всяк.
Стара, літами похила,
під пледом бгала тасьму,
а слідом п’яне весілля
за ними бігло чимдуж.

Тріщали гілки і суччя
од бігу, як не в собі.
Корови мукали гучно
у черзі на водопій.
І притомніли всі наразі
(ні спека, ні хміль не брав):
чорніла в зеленій рясці,
як двері в пітьму, діра.

------------------

Хто їх відти підніме,
підніме зі твані дна?
Смерть, як вода над ними,
в шлунках у них вода.
Смерть однині у слові,
в гоні стебла на жердь.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у намарнім гоні
(як услід крадіїв).
Будуть тепер червоні
цівки з вим’їв корів.
У червленім вагоні,
з колій чирви мастей,
в кумачевім бідоні –
для червоних дітей.

Смерть в голосах і зорах.
Комірам личить смерть.
Місто їм нині ворог:
смерть їм тяжка тепер.
Слід їх підняти, звільнити.
А як бо збутись докук:
у день весіль за убивство
кровитися молоку.
------------

Смерть – не скелет у шафі,
або з косою в росі.
Смерть – несходимі хащі,
де ми стоїмо усі.
Смерть – не плач похоронний,
а також не чорний бант.
Смерть – радше круків, чорний
крик – на червоний банк.

Смерть – це усі машини,
це і тюрма, і сад.
Смерть – це усі мужчини,
їх краватки висять.
Смерть – це шиби у лазні,
в церкві, в домівках – вряд!
Смерть – це ми, неуважні,
адже вони – не зрять.

Смерть – це потала сили,
це наші труд і піт.
Смерть – наші власні жили,
душі – що там не рвіть.
На пагір ми вже не зійдем,
в наших домах огні.
Це не ми їх не звидим –
нас не бачать вони.

------------

Рози, герань, гіацинти,
півонії, без, ірис –
на труни цинкові киньте –
рози, герань, нарцис,
лілії, ніби з басми,
з трунком, пряні на вдих,
левкой, орхідеї, айстри,
рози і сніп гвоздик.

Прошу їх нести до брега,
ввірити небесам.
В ріку їх, в ріку треба –
вона віднесе лісам.
В чорні озерні хлані,
в темінь горищ і клунь,
в мертві поліські твані –
ген до балтійських дюн.

-----------

Горби – це затята юність
себе і наздоганя.
Горби – це столикість вулиць.
Горби – це сонми канав.
Горби – наші біль і гордість.
Горби – це закрай землі.
Що вище по згірку сходиш,
то більше їх подалік.

Горби – це стенання долів.
Горби – це наша любов.
Горби – це зіниці болів,
незрячі й видющі знов.
Світло і все незборне
жахом в наших очах,
наші мрії і горе,
все це – у їх кущах.

Горби – це звитяга і слава.
Їх рації напоказ –
на наші юдолі права.
Горби – те, що вище нас.
Вершини їх завше видні,
у будь-який час доби.
Прісно, вчора і нині
гартується міць стопи.
Смерть – данина рівнині.
Життя – горби, горби.

----------------------