Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Моя шкіра товста, мов картонні обкладинки книг,
Мої рими до мене приходили б уві сні,
Але я уже років п`ятнадцять не бачу сни.

І не варто про гроші - про них або добре, або...
І не треба про інших - вони у тому не винні,
Що мене влаштували на цей корабель рабом:
Переміг соцпакет, хоч і б’ють батогом по спині.

Ухопивши весло, підставляю чоло вітрам,
Ниють плечі і ребра - та знаю, буває й гірше,
Тільки марно чекати що з цих загоєних ран
Будуть все-таки часом народжуватися вірші.

Вітер хвиль не гойдає і білі вітрила не рве,
Й дощ не падає з цього прозоро-синього неба,
Я пірнув би за борт, мов уявний співець Орфей,
Та на щастя мені до Аїда сьогодні не треба.

Над водою птахи чи сирени - не розбереш -
Баражують низько, тож варто чекати зливи,
Але небо без хмар, і море без хвиль, без меж...
Для поета я, що не кажи, занадто щасливий.