Я покидаю місто, як Тесей
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, Аріадну – мліти в млі
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді подбав за нашу зустріч,
коли ми, в центрі повершивши діл,
околицею несемо вже добич,
навіки ідучи із цих місцин,
аби ніколи більше не вертатись.

І, зрештою, убивство є убивством.
А смертні мають стати проти чудиськ.
І хто сказав, що чудиська безсмертні?
І – у погорді хто аби не йняв
в собі від переможених відміні –
Бог одбирає нашу нагороду
(позаочі догідної юрми)
і мовкнути велить. І ми відходим.

Тепер уже і справді – назавжди.
І хай людина може повернутись
туди, де злочин коїла, місця
свого безчестя визнати не може.
І в цьому пункті задум Божества
і непомильні наші почування
тепер отак уповні співпадають,
що за спиною опинились: ніч,
огидний звір, хваління від юрми,
житло, вогні. І Вакх на пустирі
вві млі втіша в обіймах Аріадну.

Та якось доведеться повертатись.
Назад. Пенатів збачити своїх.
І ляже путь додому мій і містом.
Дай Боже, у мене щоб не було
двогострого меча тоді, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, зі середмість
і веж їх.
А чужинцеві – з околиць.




------------------