I
Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
Від пекаревих поляскувань матова ще щока
починає рум’янитись, і замерехтів стеклярус
в лавці ломбардника.
Попливли сміттярі. Ніби дубцем уранці
об горожу школяр, вранішні промінці
бігма стібають колони, аркади, плаців
із водорістю торці.

II
Довго світає. Голий, холодний мармур
стегон нової Сусанни ледь зігріється при
зануренні в воду стрекотом кінокамер
нових старців. Два-три
ситі голуби, знявшись із капітелі,
у леті обернуться в чайок: на фуете
над водою це подать, або – поклеп постелі,
сонний, на вільгу стель.

III
Вільга вповзає в спальню, щулить лопатки
сплячої грації, що до всього глуха.
Так, щойно хрусне гілка, їжаться куропатки,
і янголи – від гріха.
Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих.
Піна бліда єдвабів спада і обволіка
стільця і дзеркало – в склі його ніби вихід
речі із тупика.

IV
Світло розціплює око, як устрицю яку; мушлі
вух тетеріють од брякань дзвонів вряди-годи.
То черід куполів з водопоїв гули
ряботять і води.
Із розтулених ставень в ніздрі вам б’є цикорій,
міцна кава, зібгане убрання.
Списа злото мочає в змієвий зів Георгій,
і напува коня.

V
День. Невагома маса взятої в куб лазури,
лишивши білий світ – синь його всю – в тилу,
припадає грудьми до скла, ніби до амбразури,
і присягає склу.
Кучерява орава дню рає дати фору
шапці на крадієві норд-осту в плюс.
Місту стачає і товчії фарфору,
і битого криштал'ю.

VI
Шлюпки, фелюки з мотором, баркаси, барки,
як непарна узуванка стіп Творця,
денами точуть шпилі, пілястри, арки,
риси мовби лиця.
Все на два множать очі, долі окрім і сині
спитої H₂O. Ліпше будь-яких в світі "за",
в меншині полиша і її, і ріні,
ирію бірюза.

VII
Так виходять із вод, так ошелешать гладдю
плоті бугристий берег, з рамен до ніг
махом збавлені плать, дозволяючи платтю
брижити в далині.
Так обдають вас бризками. Обезсмерчені пахнуть
водоростями, від люду відмінні узагалі,
голубів відірвавши від божевільних шахмат
з плаців неподалік.

VIII
Я, з пером у руці, усівшись на білий стілець,
просто неба зимного, без пальта,
виганяю хміль, пружу м’язи вилиць
фразами, що верстав.
Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
дрібних бликів мутні зіниці тне
за вкарбовані в пам'ять пейзажі, годні
обійтись без мене.

------------