Ось ти говориш мені, друже мій гараціозний, що я геній. Добре, суперечити я тобі, звичайно, не стану, навіщо у молодості з-під ніг підґрунтя вибивати? Але розкажу я тобі одну притчу, що трапилася зі мною нещодавно.

Іду я з роботи, любий мій друже, стомлений, як зимова вишня, точніше, як вичавлений лимон, іду – начебто по мені айсберг спустився або проїхала сотня танків, а сто перший у мене вистрілив. Плетуся, коротше. Грошей у актора в кишені – сам знаєш...

Зирк – а на розі Гоголівської й ще раз Гоголівської сидить геній. Так просто на асфальті сидить, чоло морщить, холодно йому, співає "Листопад". Недовго думаючи й упізнаючи, візьми й визнай я в ньому генія!

"Геній – ти, – говорю. – Істинно геній!"

Він очі витріщає, пісочок під себе підгортає з асфальту, соромиться. Відповідає врешті-решт: "Ні, милий братику, не геній я. Назва одна. Я так собі, безхатько безрідний..." А я кажу: "А хто ж з тобою таке поробив? Зґвалтував, вибач!"

"Це наша Російська держава в усьому винна та й ще єврейське питання. Я пляшки б здав зараз, так совість мучить. У мене там, у каналізації, співмешканка, бронхіт у неї з 77 року. Їй би медку, а я на горілку ласий!"

– На – говорю. – На медок! – і віддаю залишок від своєї акторської зарплатні! – На!- кажу. Нехай видужує!

– Поки, – говорить, – Путін при владі – вона не одужає.

– Ну, – відповідаю, – у мене ще таких грошей нема, щоб Путіна прибрати. Біжи-но, геній, і купи їй меду.

Прибігає через дві хвилини цей Женька-безхатько (геній!) із пляшкою відмінної горілки та з одноразовими стаканчиками.

– Я не хотів, – каже, – тобі відразу відкривати свою найтаємнішу таємницю, що, мовляв, геній я. А наразі покажу.

І дістає із широкої Маяковської штанини не те, що ти подумав, мій друже, а корінець від папірця. І говорить він мені:

– Ось мій опус у короткому викладенні, геніальному й лаконічному.

Дивлюся я на цей папірус і нічого не бачу – біле все.

– Де ж він, опус твій, Женю?

– А він кров'ю написаний, – відповідає.

– Так і кров'яних знаків я не бачу.

– А в мене, – верещить, – білокрів'я!

"Ну, не геній він після цього? – запитую я. – Чи то не творець нового андеграунду?"

Мені такою симпатичною хвороба його стала, що кожного разу, як проходжу повз нього від рогу й до рогу Гоголівської і бачу, як він пускає калюжу з-під себе, заради більшого жалю спостерігачів, кладу я йому рівно на півлітра меду й переказую привіт співмешканці, щоб доглядала за генієм.

12 листопада 2004 р., Київ