Omnia mutantur, nihil interit - усе змінюється, ніщо не зникає
"Omnia mutantur, nihil interit".

РОЗДУМИ

Мистецтво - як етично-естетичний рівень стосунків особистості з божественною природою Життя
(Матеріали на стадії доопрацювання)

I. Нічого нового?
Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора. І у більшості авторів немає жодних сумнівів у відсутності критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, оцінювати.
Це бачення, як на мене, дещо поверхневе, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, ніхто не знає, що відбувається в бездонному світі Української поезії, - ні критики, ні самі поети, у першу чергу - імениті.
Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) творчі плоди таки цілковита реальність, а тому не можуть не піддаватися формальній та сутнісній класифікації. Звичайно, різниця між першим та другим часто не є такою вже очевидною, бо обидві речі складають один предмет – живого, але для нашого дослідження, безумовно, існує.
Отож, якщо із привабливістю - "зовнішніми" ознаками - дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і „формально” вчишся, то із корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей. Ці концепції і мають своїм розширенням усі відомі нам філософсько-мистецькі системи (із окремим фрагментом, відомим як „строго науковим”). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, і ведуть до конкретних цілей, і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. З одного боку, якщо багато дано, то дуже важко дати тому всьому лад. А з іншого боку – тут ситуація як у юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, чи його можливі напрямки, а обсяг доступного конкретній індивідуальності простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем. А цього простору, внутрішнього простору, простору нашого "я" під конкретним черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало суттєво більше.
Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій таки кращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
Утім, тут якраз і хочеться сперечатись - ніхто не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше – для мене все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі . Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти. Така ось підозріла аксіома, виходячи з якої і вивчаючи усталені мистецькі концепції - можна спробувати знаходити себе у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і не мистецького світів...

ІІ. Мистецька “карта”. Системи координат

Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із Мистецтв, властивих людині.
А що таке людина? Чи дорівнює вона "гомо сапієнсу сапієнсу"? А якщо не дорівнює, тоді що таке Мистецтво? Спробую розпочати з останнього. А значить від мистецтвознавства. Але не зовсім з наукової сторони, швидше з огляду на традиції. Чому на традиції? А на що іще? Саме конкретні традиції складають певні культури, певні культури складають культурний шар, з якого росте, тягнеться до Сонця мистецтво, що також творить і модернізує цей самий культурний шар...
Так чи інакше із мистецтвознавчими визначеннями ситуація завжди виглядає трохи заплутаною. А потім, ще й - з одного боку кожен дивиться на предмет досліджень у кращому випадку з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного "я". А з іншого боку - є ще і сам Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обсяжну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "віддзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета не має. До всього цього жаху додається і відоме різноманіття із місцезнаходженням координатних нулів, тобто із початками відліку.
В ідеалі, якщо істина існує - то нулі-початки мали би збігатись? Якщо ж однієї істини
не існує, то ніби й не має підстав вимагати у цьому питання якоїсь тільки однієї класифікації. А можна, наприклад, припустити, що головна, "небесна" істина має декілька проекцій на "земне" існування, скажімо, у залежності на що проектуємо. І тоді можна собі вибирати, близьке до душі.
Наприклад мені цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністичної" . Одна традиційна, класична - де за "нуль", початок відліку береться безсумнівний факт створення Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, Консервативна система, як на мене, має унікальну властивість збігу індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються. Осі Х, Y, Z вельми традиційні Божественні атрибути - Любов, Свобода, Творчість, часового виміру не має - натомість є Інша Річ - Духовна. Рух вперед в такій системі - це приростання Духом Життям в напрямку до Творця, рух у "від'ємні координати" – руйнування особистості, зменшення Духовного розміру особистості. І, головне, що тут не має суто суспільних цінностей, Система - строго індивідуальна, чи середньо-статистично індивідуальна (для мистецтвознавчих узагальнень).
Як на мене, саме в цій Консервативній системі і стають мистецтвом авторські діяння з осягнутими (недосконалими копіями божественного інструментарію) художніми методами, напрямками, стилями, бо саме ця система лише і є Життям, і яке ж Мистецтво без Життя?
Отож, якщо вважати доброчинне перебування людини у такій Вищій координатній системі Мистецтвом, то в залежності від області перебування (координат X, Y, Z) і духовного розміру особистості - отримуємо певні мистецькі узагальнення – систематичності, і „рухатись” із однієї в іншу можна змінюючи оці вищезазначені координати X, Y, Z + Д (духовний) виміри. Зрозуміло, що такий рух виглядає можливим тільки у сенсі становлення особистості творця, або для оглядача таких творців, для критика, так? Що, напевно, значить – кожен творець ледь не назавжди приписаний тільки до своєї області мистецтва? Чи не в цьому підтвердження ідеї завчасного Вищого Призначення для кожного з нас?

Мистецтво і Естетство
Маньєризм і не маньєризм
Можна, утім, оперувати і простішою "плоскою мистецькою картинкою", коли в тих чи інших цілях за межі твору майже повністю виводиться четвертий (але чомусь завжди тільки Духовний) вимір. Зрозуміло, що реально такі речі, як „виключення” виміру, неможливі, і тому завжди відбуваються з додатком "якби", „ніби”. Це і є, як для мене, наприклад вирішальною ознакою того ж Маньєризму, для якого вкрай характерний навіть і високохудожній, але тільки поверхневий, формальний, тілесний плин ландшафтом Речей безкінечно глибоких. Думаю, що на тій чи іншій ступені Маньєризму нині знаходиться значна частина творів, які претендують на належність до сучасного мистецтва. Звичайно ж – „ніби” знаходиться, і „ніби” мистецтва. :) А якщо більшість творінь таки не мистецтво, тоді що? Естетство? І естетство, як основа Маньєризму? :)
Утім, як на мене, дивовижні прояви духовного виміру у Мистецтві не тільки в тому, що, скажімо, „ніби” "відсутність" духовності добре помітна формалізмом твору. Але і певною "вивернутістю" величин при явній духовній „присутності”. Маю на увазі - чим більший розмір авторського (чи там замаскованого ліричним героєм) духовного "я" - тим воно менше помітне саме як "Я" ( що часто збиває дослідника), та в цьому випадку цілком очевидним є наявність не поверхневого, а сутнісного плину, сутнісної багатоплановості твору.

Так чи інакше нині реально існує відома стереоскопія поглядів на мистецькі і довкола мистецькі явища і процеси. „Поєднання” Божественного і суспільного, в яке потрохи перетворюється Божественне і земне, так?
Причому, Божественне, це відкриті концептуальними школами, у т.ч і на основі культурних традицій, ідеології життя, із вдосконаленням конкретної людської сутності через доброчинність (у т.ч. і примноження добра), а суспільне – осягнуті технології здійснення, втілення одними замовлень інших, коли напрямок, стиль – розглядається саме як популярна і ефективна технологія, яка влаштовує замовника.
Безумовно, між Одним та іншим є купа взаємозв’язків, тому цілком коректно вживати традиційні мистецтвознавчі означення і там, і там. Але повторю, що хоча і прийнято вважати, що людина – істота суспільна, але суспільна вона, як істота, а людиною є тільки і саме перед Богом?
Теж і з Мистецтвом?

Модернізм, неомодернізм і не модернізм
Звично вважається, що все сучасне „мистецтво” є модерністичним, тобто у порівнянні із немодерністичним – сучасне трансформоване для загальних потреб, і повинно служити „людству”. І що явище „модернізму” також активно "використовує" духовний вимір. Утім, „його” духовні величини, на консервативній координатній системі, реально чомусь завжди вельми малих розмірів, хоча і виглядають на перший погляд вельми гротескованими збільшуваними скельцями різних художніх засобів. Дрібність, як на мене, через те, що Модернізм, як система, завше повернутий задом до неба і обличчям до суспільства, шукаючи саме тут для себе зручне місце, переймається, в першу чергу, узагальненими суспільними цінностями. Що ж це за цінності? Ті самі Божественні атрибути (Творчість, Свобода, Любов і Духовність) тільки в тих чи інших цілях спроектовані на цивілізаційні площини, нині як Рівність, Справедливість, Братерство (з коханням в купі) і суспільний прогрес (з благовлаштуванням, суспільною силою особистості). Чи не тут ховається усе бучне суспільне фарисейство? Та від нього мало що залишається, коли „вертаєш” ту чи іншу діяльність особистості із суспільної водоверті до обсягу Божественної системи координат.
Чи існує на найвищому рівні мистецтво модернізму? Чого би й ні? Але ким і чим воно тут представлено? На Божественному рівні, наскільки я розумію, навряд чи існують суспільні речі, можуть існувати лише ті чи інші Митці. Тож залишається актуальним питання – Хто і чим представлено. Утім, модернізм, як суспільне явище, вічно підживлюватиметься неомодернізмом конкретних тимчасово юних індивідуальностей, з вічно юною концепцією особистісних заперечень божественних констант, індивідуальностей, які, зрозуміло, з часом завжди закінчують здоровим консерватизмом зрілого віку, та це вже тема для іншої розмови. Але усе помітнішим стає інше явище, спричинене власне модерні стичною епохою.
Постмодернізм
Досвідченіші, чи більш навчені автори (родом, як і всі ми, із сучасності) через абсолютну безперспективність творчої самореалізації в модернізмі, намагаються нині чимшвидше проминути юні етапи, створюючи явище постмодернізму, який так, чи інакше пізніше теж індивідуально закінчується, фіксуючись якоюсь добре відомою „консервативною” концепцією. Обличчя такого автора знову повернене до неба, ноги на міцних підвалинах класичних традицій, а очі уважно вивчають виникле з туману небуття власне обличчя. Суспільство на третьому плані, на другому інші люди, на першому, очевидне, „я” і Творець.

Тож не дивно, що динамічне явище постмодернізму у консервативній системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує системні заперечення модерністичного підходу до творчих справ, часто сильно іронізуючи над так званими суспільними цінностями, суспільними акцентами – із характерним, часто примарним, захмарним стрибком до відомих такій авторській особистості максимумів - у Творчості, Свободі. Причому стрибок відбувається за рахунок максимального розрідження кордонів власного „Я” (а як інакше реалізувати „я” і Бог? Якщо це взагалі можна реалізувати). Відрізняючись, наприклад, від бароко-необароко більш стриманою координатою Любові. Духовний розмір особистості при цьому повинен бути досить значний, і, можливо тому, не завжди очевидним переважній більшості читачів, та критиків, які традиційно перебувають за мистецькими кордонами, в обсязі т.з. сучасних суспільних цінностей.

Естетство
Взагалі, можна вважати, що „розділ” на Божественне і Земне існує щонайменше з тих часів, як у тому, чи іншому розумінні божественне творіння змушене було покинути Рай, так? І з часом „земне” все більше доповнювалося „суспільним”. Що саме доповнювалося? Напевно обсяг ново осягнутих індивідуальних свобод, які заповнювалися відразу ж по отриманні суспільним змістом?
Так чи інакше нині маємо справу із, в основному теоретичним для більшості, Божественним Абсолютом, який включає всі мислимі і немислимі форми, відкриття, в т. ч. і свободи, і вельми практичною і здебільшого комфортною сучасною цивілізацією, формально побудованою на вельми лівій революційній, модерністичній ("Університетській", "Сучасній" і т.д.) ідеології світосприйняття.
Як на мене, вона є поєднанням щонайменше двох нижчих координатних систем - "Громадянської" і "Наукової".
У "Науковій" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.
У "Громадянській" - в осях Х, Y, Z (відповідно, як проекції Божественних) - Братерство, Справедливість, Рівність + суспільний прогрес (що має на увазі саме облаштування, суспільну силу особистості саме у цьому житті).
Утім, початок відліку, „нуль” у цих системах зовсім не є Божественним початком, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим". Тому ступінь цивілізації для такої системи найголовніше, навіть, якщо вона й веде до повного виродження Духовної особистості. І тому, наприклад, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" вважається тут вінцем людського творіння, а постмодернізм цілком логічно розглядається, як піна на хвилі від дії цього самого двигуна. Тут і автор давно помер, і все довкола гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі ентропії земних та інших строго „наукових процесів”. Щоправда те все "існує" до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, але на сьогоднішній день саме ця система домінує за кількістю своїх активних прихильників. Та чи буде так завжди? Чи вже нині не відбувається інших процесів? Так чи інакше, напевно не так і погано, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково при цьому один одному щось вперто доводити, і знищувати сторони. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.


На завершення скажу, що вважаю суто Громадянами, суто Науковцями, а також суто Хомо Сапієнсами Сапієнсами особистостей, буття яких протікає відповідно в "Громадянській" і "Науковій", і ще нижчих системах координат. А Людьми, відповідно особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) перебувають у "Консервативній" системі, де будь-яка доброчинна особистісна діяльність і є Мистецтвом. Тобто, творча діяльність в одній системі є Мистецтвом, а в іншій, суспільній, тільки блідою копією – естетством.

ІV. Стереоскопія поглядів на мистецькі епохи?

Що ж, будь-які системні цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження(XIII-XVIвв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні...
Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де сповіщений пророками апокаліпсис усе не наступає, і жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, де чоловік втрачає жорстку відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження, з усіма сподіваннями і вольностями... Потім ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"), з одного боку як новий шлях до небесних істин, а з іншого, як нова зручна технологія. Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества Божого Духа в гармонії з реальністю.
Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень - ладу в суспільному і щастя в особистому житті. Поступовий рух угору барокової в’язі змінюється інерцією по горизонталі, із втратою чітких природних форм, Рококо. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного.
Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Усе більше суспільних домовленостей, технологічних змін. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває швидкого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її опанування, і передачу в оренду суспільним інституціям. Одначе проблема з доктринальними забобонами. Старі фундаменти знову ж таки не підпирають нові конструкції.
Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд лгко туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, стара суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися, і різко, революційно осучаснюватись. Утім, помітні і перші струмені майбутніх течій, що починають творити свої русла окремо від новітніх модерністичних цивілізаційних потуг - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм.
Кажучи найпростіше, якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому грішному світі - ось Христос-сонце-Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Народ лягав у завчасно вириті могили, а кінець світу усе не наступав. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі цілком відповідні, просто зовсім індивідуалізовані (і боротьба, ведеться не за світ в цілому, а за власну душу) , але обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії зокрема. "Сота" власного "я" починає стрімко зростати, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося теократичному суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після... Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на безкінечні суперечності необхідної подальшої цивілізаційної розбудови і неможливості життя за однією Книжкою... Технологічні революції обіцяють швидкий рай на землі, ось тільки здійснити задумане! Суспільство і правячі класи фактично відкидають потребу в наявності Душі, Бога. Далі, ніби, тільки "відірвані" від минулих традицій неозорі воєнні поля осучаснення, Модернізму, який концептуально не шукає Божественних відповідей. Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, -"усе в людині", в "людях", в суспільних домовленостях - нових домовленостях і відкриттях, у повному запереченні минулої практики суспільних відносин. Зрештою, зруйнувати цей світ і побудувати наново! Капіталізм, економічна боротьба. Кризи, що вирішуються подальшими, усе більш кривавими революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової та економічної площі. Тотальне знищення і самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами можливих ідеальних суспільних новобудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло модернізму виявляється каналом-кільцем. Авангард поступово єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт. Слова і образи перестають оживлятися на цьому (суспільному) рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які знайшовши ту чи іншу форму смерті, чи зрозумівши що й до чого, покидають течію модернізму. Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і набутої мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні Божественні. Нові привиди нової Античності стають ідеалами розвитку мирського і не мирського життя. Строгі церковні традиції поступово знову перестають цікавити і повнокровно надихати післявоєнні покоління, коли Промисел дарує більшості чергові подальші свободи і можливості для вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, ніби, оберігають уклади споріднені з назвою - "Античні"? Розвиток деяких античних (демократичних) традицій видається вже основою як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "античне розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Наприклад Постмодернізмом, що нині
ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю енциклопедизму. Але модно, не значить реально доступно.
Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю, творю і ніби творю. Суттєва різниця. І ця різниця Людським Духом. Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стало грунтом як для іронійної поезії модернізму , так і подальшого розвитку маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?". Звідси, через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронійної поезії (значно більшого, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості. Основана на поглядах в сторону ефімерної цивілізації іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але, чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання - тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?
___Коли еліта покинула тіло суспільства
"... А Бродський — він ніколи і не присягав демократії. Він був завжди — елітарист, так і мовив щиро. Він — органічний самітник..."
О.І. Солженіцин
Тож, що воно таке - Постмодернізм? Традиція протилежна модернізму, фемінізму постфемінізму? Динамічна складова елітарного творчого руху? "Опіслясучасність?" в цілому? Узагальнений розвиток нової системи мислення, продовження перенесення традиційних цінностей до вищого вивільненого особистого життя, відповідального через отримане і за менше, суспільне?
Безумовно, "пост" завжди намагається авангардово перекреслити кореневі значення, як то, в даному випадку, "модернізм", і засвідчує певну діаметральність концепції.
За формою, начебто, нічого нового, а по суті - акцент на вкрай індивідуальному, намаганні порвати зі всім, що обтяжує Людину, в тому числі від Модернізму, усілякими "необов'язковими" обов'язками і необхідностями перед погрішимістю: маргінальними масами, бізнесовцями й урядовцями, воїнами і міліціонерами, шахтарями і кухарками, державою і нацією, - але залишитись при цьому у гармонії із непогрішимими витоками цих явищ. Схоже, що це і є основою добре нам знайомої ситуації в постіндустріальному суспільстві, що прийшло на зміну індустріальному.
Так, в черговий раз, додалося кількість можливих ступенів свободи, так, в черговий раз, людство примірює нові конструкції її охоплення. Для більшості пропозиція Свободи надто
серйозна (незрозуміла) штучка. Надто відповідальна. При чому і явно позасистемна, невідома для існуючих цивілізаційних традицій споживання. Тому і важкодосяжна, навіть для розуміння.
Нема практики, ще не склалися нові животворні продовження до традиційного. Але ця пропозиція (нових індивідуальних конструкцій в додаток до даної Звише Свободи) без сумніву вже є, і є черговою спробою елітної частини людства продовжити високі (намріяні чи реально відчутні) цінності Божественних засад у нових (нинішніх, завтрашніх) умовах, але в обсязі більшому за традиційну догматично-патріархальну вибудову цивілізованого суспільства від Однієї книжки і від маскультури її споживання. Все це видається основним і в динамічному явищі Постмодернізму, що відбиває собою вид творчого елітарного руху до комфортної координати особистого мистецького перебування.



Що стосується неоготики і необароко, неокласики, інших мистецьких плинів, то вони продовжили свою течію обабіч русла постмодернізму - вирізняючись високою вишуканістю думок і форм і парадоксальним розвитком системних поглядів геніїв сучасного, минулого і майбутнього.


V. ЩО ДАЛІ? МАЙБУТНЄ МИСТЕЦТВА
Якщо допустити, що життя нескінечне, то нескінечним є і явище мистецтва. Питання тільки - в якому напрямку цей рух не нагадуватиме деградацію, чи рух по колу, так?
Йосиф Бродський знайшов у античній поезії вислів "маловідомого автора" про те, що найкраще намагатися уподобитись часу (зі всіма його штучками). А що для нас є час, як не природність усіх процесів? Інакше кажучи, йдеться про природою закладену неминучість зміщення акцентів від початкової, тілесної, емоційної чуттєвості (від 5-6 природних органів відчуття) у сферу інтелектуальної чуттєвості, де, ймовірно, існує і "постслух", "постзір", "постнюх", і т.д. І де точно існує і доброта, і взаєморозуміння, і совість, і багато інших чеснот...
Такий перевод акцентів безумовно є природним явищем, і архіважливим з огляду на ймовірне "все своє забираю із собою" :)

(Далі буде)