Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
У окрапленій шинелі. Мізки в комі опізнаю!
Знаки ділення – де вічі, замість горла – пітьму спалу.
От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
Ось і він, громадянин,
що виймає зі штанин.

"А почім та радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Знати б, де на те підказка?"
"А сортир, скажіть, будь ласка!"

Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
І нарізкою навскісно, як полтавською, в дорозі
з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
окропляться не ‘днієї вмістом випитої склянки.
Виють в лігві, отаким
ошелешені вовки.

"Ба, життя – як лотерея".
"Вийшла заміж за еврея".
"Довели нарід до ручки".
"Дай червінця до получки".

Входить Гоголь в бескозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
Рогом порючи каракуль, дехто в штанях із барана
зі трибуни мавзолея мружить щілочки тирана.
Як лихі казали люди, вирлам в пику буцім вражим,
у правці, як фіш на блюді, труп лежить набитий фаршем.
Славно гріб од самоти
при гвинтівці стерегти.

"Не дивись у вічі, діво:
підеш тішитись наліво".
"Піп любив свою собаку".
"Умирали вдвох від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
взад-вперед літають ядра над французським частоколом.
Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
Чудо-юдо: ніжний граф
наплодив книжкових шаф!

"Научав мінету, й тільки?".
"Що за кипиш-гам без бійки? "
"Крив останніми словами".
"Крайні є? То я за вами".

Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
Кажуть разом «Ось так лажа» чи «Яке смачне повидло».
По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
натикаючись усюди на зніяковіле бидло.
Хвиля благами причалу обнадіяла «Аврору»,
щоб пальнула на початку безкінечного терору.
Ой ти, участь корабля:
скажеш «плі!» – почуєш «бля!»

"Укріпив стосунки браком".
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусіма-Хіросіма!
Жити далі незносимо".

Входять Герцен с Огарьовим, щебіт птиць і даль туманна.
Тло обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
оболоки на осонні множаться в архітектурі.
Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
Бугаїне "ух" в гайку.
Дятли стукають круку.

"Пленум брав перерву двічі".
"Дав поліном їй меж вічі".
"Білий світ арабській хаті
застять знов жиди пархаті".

Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
Кожен иншого в прицілі, пітні пальці на гашетці,
і кілечки диму з люльки… Що, на думку режисера,
Батька Націй і згубило, а не пачка в день і перці.
І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
Із коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак стромляє клик
в недоїдений шашлик.

"Ти дививсь Дерсу Узала?"
"Я тобі не все сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш?" – "Нею й буду".

Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом,
з горизонтом, що з кишені виглядає знакомито.
Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
набридає про закони, щось патякає за мита,
окликає: «Як живете!» І бентежать глянцем плоті
Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
Пролетарій не баран:
чимчикує в ресторан.

"Ти у шкарах цих, як янкі".
"Заламав її зі п’янки".
"Був простим собі робочим".
"Межи тим, усі ми дрочим".

Входять Думи за Майбутнє, потусячити у хакі.
Бомбі атомній додавши балістичности снарядом,
невгамовні і у танці: «Ми вояки-забіяки!
Росіянці і германці нам примір під Сталінградом».
І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
А у спальні не до снів
подушкам від орденів.

"Де яйце, там і пательня".
"Чув, московська достеменно
буде знову по рублю".
"Мам, я тата не люблю".

Входить дехто православний, мовить: «Я за міць держави.
У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
Гірше порчі чи лишаю – підчепити їх заразу.
Грай, гармоне, заглуши їх саксофон – поробу джазу».
І до Образу в Рязань
гайда жертвы обріза…

"Нам форшмак під "муху в носі".
"Бурлаки-сєвероморці
й крейсер здужають, дастьбі,
в променевій худорбі".

Входять Думи про Минуле, в сорочках, яких попало,
з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
і російською тихіше запевняють: «Все пропало,
а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
А бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
чувши «баїньки-баю»,
відгукнеться: «мать твою!».

"Ліз у пах, коли знайомивсь".
"Підмахну – і в Сочі». «Помісь
лейкоциту з антрацитом
називається Коцитом".

Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
хто – з детально, саморучно заготованим доносом.
З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
підбадьорливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
що врубають «Руський бальний», забігаючи до хати,
із тамтих, де їх робили, простирадел – тата гнати.
Що попишеш? Юнь, авжеж.
Не задушиш, не уб’єш.

"Харкнув в суп, зігнав досаду".
"Срати поруч з ним не сяду".
"А моя, як та мадона,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь при Парсуні, одображеній люстерком,
взвод беріз уприсядь кривить першій скрипці міни гожі.
Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
ба, занадто боязливим, дряпа кігтем бархат ложі.
Дощ іде. Собака лає. Закусивши цвях щербатим
ротом, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
"Инвалід, га, инвалід,
все нутро мені болить".

"Залягти у гріб – не штука!"
"Це кобель, а може сука?"
"Чинник висліду в причині
відпадає по кончині".

Входить Мусор з криком: «Годі!» Прокурор і суд не проти.
І барліг громадянина сторожують не «сезами».
Може правнук, може прадід в надрах рудні б’є породи,
щедрі надра в масть заллявши кришталевими сльозами.
У надибаному склепі, в бликах повні над рудою,
сяють фікси золотою на щелепі мерзлотою.
Знати, доста рвали жил
ті, хто голови зложив.

"Хата є, пора злягтися".
"Я не блядь, а кранівниця".
"Звичка жити, до словечка,
старша курки і яєчка".

Ми загарбали всю сцену! Иншим – битися об стіну!
Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
окрім цвинтаря і окрім черги чорної до каси?
Гайда в степ, що люд орав
до піврозпаду ядра!

"Дайте строк, а вирок вспіє!"
"Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
"Змалювала член у зошит".
"Богом зглянутися прóшу".

Увійшов допіру Вечір в дім, що казна-де у дідька.
Спір у скатерки й фіранки щодо зовні в кут відходить.
Без заваг на гугіт серця – лепет я в лапках, і тільки –
у вікні, за Лобачевским, у сувій згорнувся овид.
Легіт листя барв банкноти, зумер дзюбриків з-під стелі.
Очі збільшити не годні шість-на-дев’ять тих, що вмерли,
хто проріс в густій траві.
Геж, зусилля не нові.

"Від кохань бувають діти.
Ти один тепер на світі.
Пам’ятаєш, як бувало,
я у потемках співала?

Онде – кицька, онде – мишка.
Онде – табір, онде – вишка.
Час іде, і тихим сапом
убиває маму з татом".
------------------------