Ще однією великою людиною в Росії менше! Сьогодні, у понеділок 16 березня, о п’ятій годині ранку, помер у Миколаївському військово-сухопутному шпиталі, поблизу Смольного, від паралічу серця і спинного мозку МОДЕСТ ПЕТРОВИЧ МУСОРГСЬКИЙ. Хвороба, яка давно, роками, накопичувалася в сильно розладнаному і розбитому організмі, вибухнула 12 лютого трьома нервовими ударами, які йшли один за одним на проміжку всього кількох годин. Вже другого дня, поміщений турботами друзів і близьких до військового госпіталю, Мусоргський скоро став одужувати завдяки зусиллям лікаря Л. М. Бертенсона, який виказав до бідного стражденного найсердечніше співчуття і найніжнішу дбайливість. Останні два тижні Мусоргський раптово почав поправлятися, отож сам багато разів повторював своїм численним друзям, які часто його відвідували, що «ніколи за все життя не почувався так добре, як тепер». Близькі до нього люди не могли надивуватися щасливій переміні; знаходили і в його зовнішності несподівану зміну на краще; сили й бадьорий вигляд, здоровий погляд поверталися, надія почала відроджуватися у щирих шанувальниках Мусоргського. І раптом із ним трапився якийсь несподіваний переворот: настали нові страшні симптоми, параліч вразив руки й ноги, і за небагато днів його не стало. Повна свідомість і пам'ять не залишали його майже до останньої хвилини. Він згас без болю, без страждання; агонія тривала всього кілька секунд. Хто з усіх друзів Мусоргського, які ще вчора провели в нього кілька годин, удень і ввечері, міг уявити, що бачить його востаннє і що за кілька годин його вже не буде?
Мусоргський помер у самому розквіті сил і таланту. Сьогодні йому минуло 44 роки (він народився 16 березня 1837 року [1]). Як далеко ще до старечих літ і скільки треба було ще від нього очікувати, коли дивитися на його могутній талант, на його могутню натуру! Але на нього наклала чавунну, невблаганну руку та сама гірка доля, яка тяжіє над майже всіма без винятку найбільшими талантами нашої вітчизни: сливе ніхто з них не диве довго, скільки міг би й мусив би жити, сливе ніхто з них не здійснює всього, до чого, очевидно, був покликаний і для чого народився. Майже всі скошені на пів дорозі.
Мусоргський усе своє життя прожив для музики. Він почав міркувати про те, аби присвятити їй усього себе, ще хлопчиком, юнкером школи гвардійських підпрапорщиків, коли ще брав уроки фортепіано в Герке. Вийшовши зі школи 1854 року, він, 17-річним юнаком, став офіцером Преображенського полку; але військова служба не припадала йому до вподоби, і вже за п’ять років (1859 року) він вийшов у відставку, аби жити для самої лише музики й для музичних творінь, цілковито нових і оригінальних, якими були наповнені його душа і фантазія. Ці творіння полилися з-під його пера могутнім потоком, який усе зростав на силі, глибині та якнайталановитішій своєрідності. Даргомижський з любов’ю і надією стежив за розвитком цього оригінального, цілком самобутнього таланту і, сам сходячи в могилу, радісно вказував на нього як на свого наступника, пророкував йому чудове майбутнє у справі російської опери. Його передбачення здійснилися. Мусоргський, розпочавши з романсів, приголомшливих за правдивістю драматичного вираження або за грацією, красою, комізмом (такими є його романси: «Савишна», «Саул», «Спи, засни, селянський сину», «Сирітка», «Дитяча», «Гопак», «Райок», «Семінарист»), невдовзі дійшов до такого велетенського, чудового творіння, як «Борис Годунов» – один із найкращих і найвищих алмазів усієї російської музики. Нічого не могло ліпше виразити його прагнень, як ті слова: «До нових берегів!», які стояли на стрічці одного з його вінків, піднесених йому після першої вистави «Бориса Годунова» 27 січня 1874 року. Мусоргський був одним із тих небагатьох, котрі ведуть у нас свою справу до далеких і чудесних, небачених і непорівнянних «нових берегів». І це в нас відчували. Його вшанували своїм переслідуванням музичні консерватори й ретрогради, але водночас супроводжували своєю любов’ю маси непідкупної свіжої правдивої молоді. Упродовж усього першого року, що «Борис Годунов» був на сцені, можна було (як і мені випадало) зустрічати подеколи ввечері поблизу Неви групи молоді, яка поверталася з театру і з пристрасною наснагою виспівувала хори з глибоко народної й глибоко захопливої опери Мусоргського. Але скоро потім оперу кастрували на сцені, з неї вирізали багато найбільш капітального, істотного і національного, потім її стали давати все рідше, замінивши творіннями мізерними й нездарними. Та для багатьох немає сумніву, що все це одного разу зміниться, і в російської публіки нарешті перестануть виривати й виносити те, що їй важливе і дороге в музиці російській, достеменно національній і народній; Мусоргський помер, залишивши по собі ще дві опери: «Хованщину» (повністю закінчену, хоча й не оркестровану) та «Сорочинський ярмарок» (не повністю закінчену); окрім того, кілька надрукованих романсів під загальною назвою «Танці смерті». З їхнього числа декотрі з геніальною досконалістю і разючою правдивістю вираження інколи, у свої останні роки, у приватних колах, виконував Петров, що так надзвичайно талановито створив «ченця Варлаама» в опері «Борис Годунов». Риси обличчя Мусоргського не загинуть: їх передав, навдивовижу правдиво, Рєпін, який написав портрет Мусоргського, вже в лікарні, минулого тижня. Цей чудовий портрет буде днями виставлено на «пересувній виставці» [2].