Ми житимемо вдвох, на кілька миль
самі, за височенним валом дамби
від континенту, в сутіні довкіл
підвішеної саморучно лампи.
Розпочнемо й за картами двобій,
почуємо, як камінь б’є прибій,
покашлюючи, пестуючи мрію,
під рвійну шарпанину вітровію.

Я постарію, дехто – навпаки.
І вийде так, як учать піонери,
що йтиме лік на дні – не на роки –
відведені нам до нової ери.
В своїй навспак Голландії, от-от
з тобою ми посадимо город,
насмажимось і устриць за порогом,
поживимось і сонця восьминогом.

Й хоч лий над огірками дощ, авжеж
засмагнемо, нехай по-ескімоськи,
ти пучечками лагідно торкнеш
незаймані промінчиком полоски.
Я на ключицю в дзеркало зирну,
і виявлю там хвилю, й не одну,
і давній гейгер в олов’яній рамці
на вицвілій і запітнілій лямці.

Зима найде, завіє укриття
із осоки і нам небесна манна.
І щойно світу явимо дитя,
наречемо його Андрій, чи Анна.
І зморщеному личику як слід
прищепиться батьківський алфавіт,
чий перший звук зі видихом супутнім
триватиме і лишиться в майбутнім.

Ми в карти воюватимем, і от,
із козирями разом, норд чи ост
полишить нас на звивистість відливу.
І наш дітвак у хвилю вередливу
задивлений: ба, невтямки, чому
метелики колотяться об лампу,
коли настане час – уже йому
назад перебиратися – за дамбу.




------------------------------------