Так дивно дивитися на білу засніжену землю, на це чисте лляне полотно і на ртутний обрій - думала Віра йдучи за гробом чоловіка. Світ перевернувся. Небо стало темною землею, а земля світлим зимовим небом. Снігу навіяло багато і весь цвинтар покоївся під песцевим хутром, який вкривав пам'ятники, залізні хрести, могили, ховаючи під собою чийсь нестерпний біль та невиплакані сльози.
Віра, наковтавшись заспокійливих пігулок, стояла біля домовини в прострації. Поряд син витирав рукавом куртки заплакані червоні очі, а вона не могла вичавити з себе жодної сльози. Всі погляди зосередились на ній, деякі люди навіть перешіптувалися.
- Господи, помилуй, Господи помилуй, святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас, крутилося в її голові заїждженою старою платівкою після заупокійної молитви священника і вона не могла ту скорботну музику вимкнути. Розпорядниця траурної процесії почала зі страждальницьким, виглядом на обличчі розказувати присутнім біографію чоловіка.
- Сьогодні ми прощаємося і проводжаємо в останню дорогу чудову, прекрасну, шляхетну людину - Шматка Віктора Гавриловича, який все своє життя присвятив дружині, людям і дітям. Він закінчив "Київську юридичну академію внутрішніх справ", працював начальником відділу... вона почала перераховувати всі досягнення винуватця події, підглядаючи у старий блокнот.
Передчасна, люта смерть обірвала життя нашого дорогого Шутка Віктора Гавриловича, помилившись у назві призвіща, вона, не помітивши, продовжувала зі скорботою і такою тугою в голосі, що всі присутні розридалися. Вірі хотілося, щоб ця фальшива проповідь швидше скінчилася і не тому, що в неї задубіли ноги і руки. Їй дуже хотілося втекти з цього жахливого міста мертвих.
Вона різко зиркнула на ораторку з ритуальних послуг і та зрозуміла, що потрібно закруглятися!
- Можете прощатися, дорогі мої, з небіжчиком - нарешті сказала вона, вклавши в цю трагічну фразу всі свої театральні здібності актриси любительського театру.
- Тату, таточку - жалібно заридав син схилившись над сосновою домовиною. - Як же ми без тебе будемо жити?
Ні, дійсно, світ перевернувся - чорне стало білим, а біле чорним - думала Віра!
Господи помилуй, Господи помилуй...
Вдова підійшла і нахилившись над чоловіком похапцем перехрестилася і поцілувала його в мерзле чоло.
- Спи спокійно, пробач, пробач...якщо можеш - промовила тихо, зашкорублими губами торкнувшись зальодовілої щоки мерця. Він лежав, як живий, навіть кращий ніж тоді, коли вона бачила його востаннє. Віра не могла відірвати погляду від його сухорлявих рук, схрещених на грудях. Почала поправляти хрестик, надруковану на патері прохідну молитву Богу, іконку біля узголів'я, а після заклякла, як вкопана дивлячись, на чоловіка. Марія смикнула її за рукав і вона відійшла вбік.
Людей було мало. Чоловік пережив майже усіх своїх друзів. Декілька сусідів, Марія Заяченко - Зая - найближча подруга Віри, старший син Сергій з дружиною та дітьми, (молодший не приїхав) і найближчі родичі небіжчика. Всі по черзі прощались, а Віра, переминаючись з ноги на ногу, дивилася на це дійство ніби збоку. Подумки була далеко. Уже давно втекла з цього кладовища, але її завше повертали назад щось питаючи - то де хліб, хустка, гроші, пляшка, що потрібно дати гробокопачам, то розрахуватися зі священником, а то кинути три жмені мерзлої землі на віко труни.
Святий Боже, Святий кріпкий, помилуй нас!
Глянувши навкруги Віра побачила, що свинцеве небо прояснилося, сніг іскрився, полискував дрібними паєтками, срібним бісером переливався на сонці. Їй здалося, що душа покійника радіє в цю мить. Але тут вона помітила чорну ворону, яка сиділа на сусідньому хресті і пильно дивилася їй у вічі!
- Господи, чи це не та сама ворона, що прилітала напередодні смерті чоловіка? Птаха декілька разів каркнула і щезла в гущі високої сосни.

25.12.2020р.