Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…

Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!
Тля вагання – із рідні біді…

У воді хрища́тій кисну мовчки,
заморо́жу всі свої гріхи.
Не завада ні сини, ні до́чки,
бо мені усе те до снаги.

Після пів доби у ванні мокну,
омива́ю кляті порохи́.
Та коли не вдасться – краще здохну,
а віддам непро́щені борги.

Не закрив я зрештою забра́ла,
бо усе життя відкрито жив.
Ти себе́, маленька, переграла –
тож чекай і ти плани́ди жнив…

Ти, волошко, невимовна штучка,
як твоє непевне майбуття́…
Хай та діамантова каблучка,
оберегом стане за життя!