…А душа, мабуть, має крила,
як у ангелів, чи у птиць…
Онде зранку чиясь пари́ла
в мідних виблисках зоряниць.
Невеличка, легка, прозора –
ледь трималася в вишині.
Чи то ранена, чи то хвора,
чи привиділось так мені.

В дзвоні тихім, в диму оманнім
поміж хмар, як поміж людьми,
білим ангелом в небі раннім
трепетала вона крильми.
Чи згубилась, чи заблудилась,
чи покинула вже когось?
І, здавалось, уже втомилась,
і знесилиться вже ось-ось.

Та неждано повіяв вітер,
погнав хмари із далини,
стрімким подувом крила видер
із слабкої її спини.
І створіння оте тремтяче
не летить вже, а – мов пливе…
Ось вона вже безслізно плаче,
і на поміч когось зове…

Але що це? – Була, та щезла.
Я ж до неї вже й не здіймусь.
І, мов крига у серці скресла,
й стало сумно мені чомусь.
Головою тряхнув – не видко.
Тільки схлипи то тут, то там.
Душа маревом зникла швидко
а про крила я здумав сам.

27.01.21