I
У подобі стакану,
годящого на печать
до скатерті океану,
що годі перекричать,
світило кочує в другу
півкулю, де поготів
німувати – на руку
тільки рибі в воді.

II
Звечора, моя люба,
тихо так. Тишу тут,
мовчанкою від папуги
довершену, бережуть.
Повня кущ чистотіла
залила молоком:
неприкаяність тіла
вивершуючи цілком.

ІII
Моя люба, що толку
перечити чи товкти
воду у ступі. Голку
годі тепер найти
в кипі людського сіна.
Ліпше гайнути за
тінню; чи, з нею спільно,
посовувати ферзя.

IV
Все, що мав особисто,
що беріг, далебі,
зітре час, як намисто,
або гальку прибій,
то – защедрий на ласку,
то – з помоги різця –
довершивши цикладську
річ без ознак лиця.

V
О, що менша поверхня,
менш у рази надій
вірникам одкровення
щодо потреб у ній.
Може, тілес пропажі
і потура тамта –
з боку дір у пейзажі
далекоглядству мста.

VI
Тільки простору користь
у вказівнім персті
бачиться. Як проворність
світла – у пустоті.
Так і псуються вічі:
чим ти далі проник;
що постарівши вдвічі,
що від читання книг.

VII
Ба, зацупка для ока
мла. Це за млу цупку
у вертикалі плоске
в неоплатнім боргу.
І людина – лиш автор
стиснутих кулаків,
як сказав авіатор,
канувши у хмарки.

VIII
Дати відчаю раду
легше, коли не ждуть
занавісу, антракту,
як нетерпляча юнь.
Світло сцен у кулісах
меркне. І йтимеш пріч
в рукоплескання листя,
в американську ніч.

IX
Жити – товар на виніс:
торсів, пенісів, чіл.
Географії примісь
часу – людський наділ.
Нехотя, із-під палки,
владу цю, день у день,
визнають слуги Парки,
що невгавно пряде.

X
Жухла вже незабудка
мозку кривить мій рот.
Як тридцять третя буква,
я задом вперед на крок.
Знаєш, усі панове,
об кім голоси в журі –
слуги законів мови,
ком і крапок наріч.

XI
Люба, нотацій млосних
годі! мерців, живих.
Учта лиш суголосних,
ніжечок їх кривих.
Геж, обмежений вибір
ролей мав свинопас,
чий нечіпаний бісер
житиме довше нас.

XII
Ба, що цупкіша гуща
чорного на листі,
незворушніш минуще
наше у пустоті
будучин. Їхня нéчуть,
не віщує добра,
а прискорює втечу
по паперу пера.

XIII
Ти не чутимеш звіту,
як спитаєш, "куди":
там, де сторони світу
сходяться – лиш льоди.
Є і у мови полюс,
північ її, в снігах,
як Ельзевір; де голос
не зметнеться, як стяг.

XIV
Бідні рядки ці – нічим
критись поталі сил,
вкутатися. Як двічі
зась в ту саму постíль.
Навіть коли, як милість,
свіжу не подадуть.
Це – не Сатурн, і з кілець
в неї не плигнеш тут.

XV
Цю карусель без цілі
оспівав Гесіод:
зійдуть не там, де сіли,
з неї товпи заброд.
Кільки млою не колеш
віч – керункам благим
вторитиме одно лиш
слово, слова вкруги.

XVI
Так барана на вертел
нижуть, разводять жар.
Я, як міг обезсмертив
те, що не так держав.
Ти, як могла, простила
все, що я натворив.
Врешті, пісня сатира
вторить шелесту крил.

XVII
Люба моя, ми квити.
Більше: це тільки ми
віспу собі щепити
вільні в розпал чуми.
Це гримасі обличчя
шанс обирати з лих
менше, а передпліччя
лишене для утіх.

XVIII
Це за щедрість в пророцтві –
дням грядущим услід –
бичування за отчі
імена не болить.
Ми, що лелеки окіл
звитків докучних кривд.
І живі ми, допоки
є прощення і шрифт.

XIX
Дві ці речі зіллються
у подобі зіниць
подивованих з блюдця
глядачів долілиць.
Нашої годі правди
там, де нас вже нема.
Хай би віч астронавти
не трудили дарма.

XX
Вийми, друже, з кіота
лик Пречистий Жони.
На родинного фото
гурт малий позирни.
Звів дружок наш мордатий
кадр безцінний на пси:
вибрав мить поморгати;
та і ніколи всім.

XXI
Недолугіш, чим ящір
в філармонії, вид
нас, відкладених в ящик.
Ба, і те вочевидь,
що пристанищ на завтра
рідкуватий заміс:
почуттів динозавра
і кирилиці мікст.

XXII
Все нудьга і докука,
без гіркоти. Утім,
вся новітня наука,
не охопить чуттів.
Стоїк – істинний стоїк
на третину. Авжеж,
пил сідає на столик,
і його не зітреш.

XXII
Ці рядочки по суті
маячня старика.
На літа наші судді
не шкодують покар.
Іванову. Петрову.
Ні на кістку крихку.
Але вільному слову
не до квит і покут.

XXIII
Так ми гасимо лампу,
пнути щоб табурет.
В цій обителі ладу
дасть наступний дует.
Краще, люба, невдовзі
все звести до кінця,
темноті у помозі
мускулами лиця.

XXIV
Ось кінець перспективи
нашої. Й поготів –
далі дивнії диви
часу і зайвих днів.
Фініш у шорах гожих
містечок і т.і;
Зайвих слів і розхожих,
і ні слова тобі.

XXV
Хлань сира океанна,
ніч улітку. Жара,
як рука чужака на
тімені. Як орандж
кірки зі апельсина,
жухлий. Де свій обряд,
як жреці Елевсина,
мухи творять стократ.

XXVI
Лікоть не перетрудить
поміч під шелест лип.
Чуте – гірше за гуркіт
і знаменитий схлип.
Це болючіш, ніж дітям
заподіяна біль.
І по цьому боліти
нічому, далебі.


1978