я тобі буду усе говорити відверто,
ти записуй мої думки і монети.
хлопчику, із шпалеркою на губах,
хлопчику, із карим відтінком суперечень!
нема означень, немає приречень, якщо приречуєш,
то тільки сам словами Іонна Предтечі.
навіть, не стане речень, ком, тире і двокрапок,
снігів і сліз на нових наших життєвих етапах,
не треба їхати сучасним дахом!
щоб ти зрозумів нічого не треба знищувати,
самого себе перевищувати, бо ми уже перевершені
ти і так найближчий…
бо кожен рух повертається бумерангом,
згадай Ізопа, подивись на пророцтво Ванги…
я знаю, що ти слідкуєш за мною...
хай буде Бог з тобою і всі святі!
не треба бою, чуєш, ми усі не варті болю….
заходиш у кожну шпарку, у жовті вени,
бачиш мою печаль і старі проблеми,
нам не запам’ятати усі вигадані теореми
будь-яких років і на будь-які теми.
ти тут стоїш— мовчиш, знищуєш, кричиш
з боку своїх горищ….
не даєш вийти на спільний балкон
перед очима чистих ікон.
не даєш запалити…перевести дух,
почути себе на слух.
Говориш:
—Я— тут! Я— живу!
По тобі бреду… по тобі пливу! З’являюся наяву!
Падаю у твою золоту траву!
Коли вже не має куди іти….
ти у мені, у кожному русі пересічних кімнат,
і коли ти разом зі мною відчуваєш кулак, чи мат,
Означає це, що ти не примат!!!!
на другому поверсі прозріння бачиш, як я кривлю уста,
пишу для когось листа,
коли стаю пуста, дика, несамовита,
вважай, що ми уже квити….
коли я П’ю Б-_ 52— не помножуй на два, бо я ледве жива...
трава—змії—відтінки—дива….
я знала, як може бути добре лише з одним, чоловіком, з одним…
а з цим таке—одні холоди…дай мені, серце, води!
не тримай образи, що врізається в кров, банальна рима: кров—любов…
кров— у збитій машини, а ти— у мені…ти— світлий. я— темна.
сядь, послухай, подихай, мовчи…
серед цих площ, геометричних будов і прогресій,
я повернуся—потримай Лессі.
слів пароплави йдуть і йдуть, скажи, мені, сонечко, куди вони заведуть?