ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь,
аби не прийшлося падати звідти, де тонко і зразу рветься,
аби не схотілось високим зіркам переплавитися на лють…
повіки закрий і слухай, як кожна клітина тіла моя озоветься…
лежи горілиць, допоки зозулі дикі нам смарагдовий час відкують,
допоки у коридорі брудні від шляху спочинуть побиті берці.

десь майстер чекає на Маргариту, а десь Бернард пише Єстер…
відрізки свободи, відмінки совісті—все це далеко відносне…
це синя пташечка щастя накидає на нас прозорий серпанок-флер
і там, де вокзали гуркочуть не хочу міняти відстані на відносини…
ти краще згадуй, як у дитинстві замурзанім ділили один еклерт,
чи мовчки рахуй хвилини , що ведуть невпинно до жовтої осені.

хай сьогодні ще буде вогко вустам і без шкідливої метушні
поділимо навпіл мудрі книжки, морозиво і перестиглий гранат.
чуєш, як соки гонить зелений горіх, як у вишнях ворожать хрущі,
як пахне кава з корицею, як за вікном прислухається мудрий сад?
—Не сумуй…— скажеш наранок, коли на щоці сльоза заблищить…
—Я тобі напишу а може скину улюблені гладіолуси у приват…

міцно тримай за руку смагляву, де шрами на струнах вен,
мені для тебе ніколи не стане шкода й останньої краплі крові…
спека царює у шрамованім місті, як в мові царюють сполуки фонем,
і шалик у блакитний горошок ще довго триматиме запах твій полиновий…
візьми шматочок повітря, бритву і хустку, де батьковий чорнозем,
мій світ загущений, як мед у щільниках і дотики тіл калинові…

бо ми із тобою не Майстер і Маргарита і, навіть, не Бернард і Єстер.
у нас є одна чорна ніч, щоб зібрати від синьої птахи лиш кілька сріблястих пер
у серці одному на двох навдачу повісить масивну підкову.