О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
серпанок мрев над цариною саду,
де листя приникає до землі
у немічі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів горі гул, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння:
я сам іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
у далеч в ній громадища вагонні,
моя стезя й твоя висока путь –
огромами цілком тепер тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
зірниці онімілій горня лепта:
великим садом зронені роки
і марева ідилії поета.



---------------