Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
Сльоза моя густіша ніж ропа.
Давно вже світу білого не бачу,
немов сліпа.

Колись і я веселу мала вдачу,
а нині в смутку коротаю дні.
І що роки у тілі твоїм трачу –
болить мені.

Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
я молода і ти ще не старий…
Ось ще один згубився у заграві –
уже котри́й!..»

А я мовчав. Та й чим її утішиш? –
Хіба що вітром із пустих кишень.
Хоча ж – в теплі, в добрі і в тиші ж.
Одна лишень…

Отак – то справи, то турботи.
Душа ж сама – ні ласки, ні розмов…
Я глянув в очі їй і сів навпроти –
послухай мов:

«Настане час і явиться прозріння.
З очей не вся повитікала сіль.
Господь удосталь дав тобі терпіння,
якщо дав біль.

Ти вже й сама – терпцю і болі помісь.
Отож терпи – колись той біль мине.
Й тоді – якщо я завинив у чо́мусь –
пробач мене.

Пробач мене за довгі роки смутку,
за неувагу і за серця лід…
Але роки, що в нашім спільнім жмутку,
прожити слід».

18.09.21