Ніч оксамитова погляд лохиновий
втупила в купу руїн.
Сумно… Укутаний в саван сатиновий,
тихо тече часоплин…
Місяць-сновида у сутінок плетиві
зводом небесним пливе.
Скрипка кленова, як вирок поетові,
душу бере за живе…

Звуки елегії в мешти рогозові
ранок впліта зазвичай.
Мрії поезії Істини прозою
гріє прийдешнього чай.
Крила лелечині – відголос кавовий,
мороку стомлених мрій.
Мешканця пустище часу кульгавого
жде на руїнах надій.

Камінний замок із баштами-голками
зводив натхненно весь вік.
Пізнано магію Вічності! Толку в тім,
адже митець – чоловік.
В небі блакитному пісню самотності
раптом заводить борвій.
Знову дарує псалом високосності
кляштор несправджених мрій…

«Вчора» забутого гості непрошені,
вип‘єм солоне вино.
Лебеді білі, в сніги запорошені,
вже відлетіли давно…
Досвід життєвий – ознака епічності,
сивої мудрості злет.
Завтра що? Свято народження Вічності…
Думу гадає поет.