Тримала мати в серці таїну,
сльозу втирала краєм хустки.
Єдиний син йде знову на війну
після недовгої відпустки...

Вокзал. Перон. Валізи і торби́.
Гуде юрба навкруг поклажі.
І – невдалік від шумної юрби –
один боєць у камуфляжі.

А поряд – мати. Сива і бліда.
Й, здається, вже ось-ось заплаче.
І сумно так на сина погляда,
в останнє бачаться неначе:

«Ти мене, сину, дуже не картай,
коли щось здіяла лихого…
Сам бережись… І за́вжди пам’ятай –
я ждатиму тебе живого.

А, не дай бог, хвороба, чи слабінь,
я буду Господа молити.
Ти тільки ненароком не загинь,
бо як мені без тебе жити…»

В сумних очах сльозавиться жура,
тривога у душі таїться…
А він обняв її: «Мені пора.
Все буде добре. Бережіться».

Замиготів – зеленим – світлофор,
кондуктор зголосив посадку.
І син пірнув у тамбурний затор
і усміхнувся для порядку.

А мати, біль свій стру́тивши наспід,
все нарікала на планиду…
І потягу дивилася услід,
аж поки той не зник із виду.

7-8.10.21