Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять одне, при сім неталані.

І тою мстою упивався час.
Тепер тут людно, узнаки розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках присмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
навідується він – інкогніто.

Коли він входить, зводяться усі.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
У порусі долоні від зап’ястя,
що ті, що ці – доконані знавці.
Він цмулить каву – ліпшу, ніж тоді,
жує рогалик, всівшись у фотелі,
такий смачний, що мертві поготів
підтакнули б – "о, так!", аби воскресли.

----------------------------------