Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні,
оривок фрази, мовленої в сні,
крапками буцім нівечили; очі
утіхи не приносили мені.

Ти снилась при надії, стільки літ
тривалої, і стільки ж літ розлуки
я відчував вину свою, і руки,
охоплюючи з радістю живіт,
по суті вже намацували брюки

і вимикач. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти,не ставила в вину,
коли вертав я, намір зволікання

зумисного, либонь. У темноті –
там длять оте, що обірвуть у світлі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, і дітьми
заледь прикриті в нашій наготі.

Котроїсь зі ночей моїх, в яку
увійдеш ти, утомлена, змарніла,
і сина я побачу чи донькý,
ніяк іще не названих – ні світла
не кинусь умикать, ні торопку

правицю простягати пріч, не вправі
лишати вас у царині сумній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.



----------------------