Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так…
Явились чорти: «Піднімайся – мов – спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І щ́о ти, і хто́ ти,
і що у душі – покажи!..»
Хапають за руки, штовхають у спину,
до крові роздерли вуста.
Я ж вивернув душу, неначе торбину, –
мовляв, ось – дивіться – пуста!
«Оце і у весь мій – кажу їм – набуток.
Чого ви хотіли іще? –
Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
і губи роздерті, і щем.
Ось жа́лю – до горя і трішки любові.
А що ще потрібно душі?
Все решта у серці, у думці, у слові,
і щось – у майбутнім вірші́…
Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
Давай-но без сліз і вимог!..»
І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
і крикнув зі злістю: «А Бог?
Ти нас – верещав – не збивай з пантелику.
Дограєшся, чорт забери!
Чи, може, не ти нещодавно Владику
Небесного звав ізгори?
Де Бог твій? – кричить – Я питаю востаннє!..»
І в ухо зі злобою – хрясь!
Я рухнув, неначе вівця на закланні,
небритою пикою в грязь…
Чорти тупотіли копитами бучно,
схилялись: чи я ще живий.
І всі мої вади звіряли поштучно,
і вносили в зошит новий.
«Не час нам із ним тут вести перемови» –
сказав найстаріший з чортів.
Він глухо кректав і насуплював брови,
і щось раз у раз бурмотів.
«Хватайте його й волочіть на узбіччя,
нажився, негідник, сповна.
Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
заждався його Сатана…»
А я у собі чую втому велику –
невже мій кінчається вік?..
І тут прокидаюсь від шуму і крику –
дружина штовхає під бік:
«Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
будильник давно відзвенів…»
І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
Чому ти отак помарнів?..»

4-6.12.21