Ясний весняний ранок. Але в душі Мартіньї хмарно. Учора вона була на весіллі й, повернувшись додому, не змогла приховати від тітки тугу, яку спричинила радість людей навкруги, особливо молодят.
Мартінья вже мала… Народилася вона давно. І всі, хто був удома при її народженні, бажали їй усього найліпшого. Батько не тямив себе з радощів.
- Вона буде красунею!
- Вона буде графинею!
- Вона буде королевою!
Таке майбутнє віщували їй батьки та їхні друзі.
Відтоді минуло… Мартіньїне серце стискається. Минуло сорок три чи сорок п’ять років, якщо вірити тітці; одначе Мартінья стверджує, що лише сорок три. Візьмімо на віру цю цифру. Якщо ти, читачко, маєш двадцять років, то не надаси цьому великого значення, але якщо маєш під сорок і перебуваєш у становищі Мартіньї… Побачимо, чи не віднімеш ти собі одного-двох рочків. Яка біда, коли раптом і схибиш у рахунку? Сорок три – сорок два, де різниця?
Природно, читачка очікує, що зараз з’явиться Мартіньїн чоловік, який приймав ванну або переглядав газети у своєму кабінеті. Але ні, Мартінья не має і ніколи не мала чоловіка. Вона – стара діва. Ось чому її душа така понура цього ясного, чистого ранку, наступного дня після чужого весільного свята.
Сама, завжди сама – аж до смерті. А смерть, видно, прийде нескоро: Мартінья здорова і сильна, як ваговоз. Батьки давно померли, і вона не має нікого, крім старої тітки. Хто винен у її самоті? Доля чи лише вона? Інколи Мартінья думає, що – доля, інколи винуватить в усьому тільки себе.
А правду дізнаємося, якщо відчинимо вкупі з Мартіньєю шухляду стола, дістанемо звідти скриньку, а зі скриньки – старомодну сумочку, де зберігаються її любовні реліквії. Так, цього ранку розтривожена чужим щастям Мартінья схотіла оживити минуле. Але вагалася:
- Це дарма. Буде тільки гірше. Навіщо будити спогади?
Але бажання бодай на кілька хвилин повернути минуле перемогло.
Вона відчинила шухляду, скриньку і сумочку та дістала звідти листи. Скільки років не торкалася минувшини своєї юності! Глибоко хвилюючись, узяла в руки старі листи.
«Від кого цей лист? – думала вона, розглядаючи першу реліквію. – „Твій Жука”. Який Жука? А! Син Бріту Брандан. „Присягаюся, кохатиму тебе вічно” – і невдовзі одружився з іншою. А я б могла піти на вогнище за нього. Ми зустрілися з ним на балу в клубі «Флуміненсе». Який він був вродливий! Високий, стрункий, з тонкими вусиками. А очі! Більше ні в кого я не бачила таких очей. Того вечора він танцював лише зі мною. А потім усі вечори проводив під моїми вікнами, допоки не був представлений батькам. Спочатку він бував у нас рідко, згодом – дедалі частіше. Скільки це тривало? Не пам’ятаю: пів року чи близько того. А тоді зненацька все скінчилося, і він одружився з іншою».
Мартінья прочитала листа до кінця і відклала вбік. «Присягаюся, кохатиму тебе вічно!»
- Отакої! Ні, неможливо, аби та, інша, була би з ним щаслива! Такі чоловіки приносять лише горе.
Інший лист. Цього звали Ґонсалвеш. Білявий красень, він приїхав з Сан-Паулу зі щойно отриманим дипломом і розбив чимало дівочих сердець. Сторінки листа потерті й брудні. Їхній автор теж напевне був такий. Ще лист, ще. Мартінья перечитувала їх одного за другим. Не скажемо, що вона мала багато шанувальників, але кожен із них залишив щонайменше записки, приємні серцю.
«Усе в минулому», – думала вона. Рядок з одного листа, рядок з іншого – і спливають у її пам’яті незабутні хвилини… «Ніколи не забуду тієї неділі, – писав один, – коли я загубив свою тростину».
Яку тростину? Мартінья довго не могла зметикувати, через яку то тростину автор листа (у ту пору комерсант-початківець, а нині великий землевласник) не міг забути тієї неділі. Зрештою згадала: увечері він зібрався йти від них, але ніяк не міг знайти тростини, бо хтось відніс її до іншої кімнати. Мартінья винесла тростину її господареві, і вони обмінялися поцілунками. Жінка затремтіла від цього спогаду, але швидко зібралася докупи, подумавши про те, що і неділя, і тростина, і поцілунок були давно-давно, а автор листа має трьох дорослих синів.
Але раптом Мартіньї впало в голову, що на кожен із цих листів була відповідь, і вона запитувала себе: цікаво, де її листи? Знищені, усі знищені. Власноруч розірвані напередодні весіллів її коханих або просто викинуті, наче сміття, разом із рахунками від кравчині. Вона навіть замотала головою, аби витрусити з неї важкі думки. Бідна Мартінья! У ній з’явилося бажання порвати й ці старі записки, але вона подумала, що, порвавши, знищила б частину власного життя, отож акуратно склала їх. Чи немає ще чогось у сумці? Мартінья зазирнула знову, та листів більше не було – тільки засушена квітка.
- Що це за квітка?
Безбарвна, висохла, напевне, вона має не менш як два десятиріччя. Від часу квіткові пелюстки стали схожі на цигарковий папір, тому навіть не можна впізнати квітку. Проте її історія була набагато важливішою для Мартіньї. Хто подарував її? Найімовірніше – один із кореспондентів, але котрий, коли, за яких обставин? Квітка була така стара, що, здавалося, розсиплеться від найменшого дотику. Мізерна безіменна квітка! Ось переваги листів: вони пронесли крізь роки імена тих, хто кохав і ревнував, страждав і сподівався. А квітка не зберегла ні імені, ані дати. Імена і дати зберігають навіть могильні камені. А ця квітка засвідчувала чиюсь увагу. Мізерна безіменна квітка.
- Ну що це за квітка? – повторила Мартінья. Недивно, що в сорок п’ять років важко згадати назву квітки, колись їй подарованої. Мартінья так і сяк розглядала її, заплющувала очі, напружуючи пам’ять. І що пов’язано з квіткою? У листах немає про це ані слова. Але хто може поручитися, що це не випадковий дарунок, непов’язаний з жодною пам’ятною подією?
Мартінья обережно, аби не зашкодити, поклала квітку в сумочку поверх листів, і тут її наче вдарило струмом.
- Ох, певне, він… Ну звичайно!
Вона згадала свого першого шанувальника. Тоді вона мала дев’ятнадцять, а він мав двадцять три роки. Він був двоюрідним братом її подруги. Жуліан ніколи не писав їй листів. Познайомившись із нею в будинку своєї кузини, Жуліан пристрасно закохався і вже не міг думати ні про кого іншого, не міг приховати своїх почуттів ні від кого і найменше – від самої Мартіньї. Подеколи вона позирала на нього, і навіть вельми виразно, але, правду кажучи, відповідати йому взаємністю не мала наміру. Жуліан наполягав, сподівався, страждав. Заради неї він жертвував собою і своїм часом: усюди прямував за нею, чекав годинами, утратив сон. Він перебував на державній службі й подавав там надії; безсумнівно, він би швидко просунувся службовими сходами, якби не познайомився з Мартіньєю, котра відволікала його од обов’язків. Він просто геть забував їх, не з’являвся на службі й втратив усілякий інтерес до справи. Мартінья була для нього всім, а він для неї був нічим. Щонайліпше – розвагою.
…У ту пору Мартіньї йшов двадцять другий рік. Якось вона пригадала гарну квітку, рідкісну для Ріо-де-Жанейро. Вона збиралася на бал до клубу «Флуміненсе» і хотіла причепити її на сукню. Хтось сказав, що знає садибу, де вирощують ці квіти, але цього року начебто не з’явилося жодного бутона. Мартінья будь-що хотіла отримати квітку, спала і бачила її на своїх грудях.
«Якщо квітки не буде…» – «Уважайте, що вона вже є», – утрутився Жуліан. «Ви певні цього?» – спитала Мартінья. – «Я принесу вам її». – «А ви знаєте, де її взяти?» – «Ні. Але знайду її. Вам потрібна квітка до завтрашнього вечора?» – «Так».
Наступного дня Жуліан не пішов на службу. Він дуже рано встав і кинувся шукати квітку, знаючи лише її назву. Об’їжджав садиба за садибою: в одних із ним не хотіли розмовляти, в інших нікого не було, а у третіх на нього спускали псів. Але бідний закоханий не втрачав надії… Лише близько п’ятої вечора Жуліан усе-таки знайшов цю рідкісну квітку. Він хотів заплатити десять, двадцять, тридцять мільрейсів, але господиня, добра старенька, усе зрозуміла без пояснень і сказала, що цю квітку вона віддасть безкоштовно.
«Іди й подаруй її своїй дівчині – і будь щасливий!»
Мартінья зачісувалася, коли Жуліан приніс квітку. Ані слова не сказав він про всі свої зусилля, незважаючи на розпитування Мартіньї, яка, видно, здогадалася, що він дістав квітку зовсім не легко. Палко потиснувши його руку і пообіцявши йому один танець, вона вирішила зберегти квітку – не так через пов’язані з нею події, як через її красу і через те, що вона була дарунком кохання. І поклала квітку між листами. Надію на відповіднé почуття, яка була зажевріла, молодий чоловік дуже скоро втратив, а поміж Мартіньєю та одним майбутнім латифундистом саме розпочався роман. Зневірившись, Жуліан поїхав на село, потім – до сертана , і більше Мартінья нічого не чула про нього.
- Він був єдиний, хто справді кохав мене, – прошепотіла Мартінья, дивлячись на мізерну суху квітку, назву якої забула. Тепер вона думала про те, що могла б вийти заміж за Жуліана, стати щасливою матір’ю, навіть бабусею (вперше подумала про свій вік незбентежено) – і бути щасливою. І збагнула, що вона одна винна в усьому. Мартінья спалила всі листи й залишила тільки цю квітку. Вона вже збиралася заповісти тітці – аби та поклала квітку їй у могилу, але тут у дверях з’явилася служниця:
- Панночко, обід на столі!