Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ LXXXI
Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що натрапив на невдячну людину. Якщо це вперше, то подякуй або долі, або своїй обачності. Втім, обачність у даному випадку послужить хіба для того, щоб зробити тебе недобрим. Адже, уникаючи невдячності, відступиш і від добродійств: боячись, аби не пропали вони даром в інших, доможешся того, що пропадуть вони в тебе. Але хай краще зостануться невіддячені, ніж незроблені. Сіяти треба й після поганого жнива. Не раз усе те, що пропадало через постійну безплідність поганого грунту, надолужувалося щедрим урожаєм лишень одного року. Заради того, щоб надибати хоч одну вдячну людину, варто випробувати й невдячних. Ніхто в добродійствах не має аж такої певної руки, щоб не помилявся. Але хай хибить, тільки б іноді влучав. Після бурі, що розтрощила корабель, знову пускаються в море. Лихваря не прожене з торговиці розтратник. Життя скоро закостеніє у лінивій бездіяльності, якщо треба буде відійти від усього, що знеохочує нас перешкодами. Тебе ж хай ті перешкоди зроблять ще діяльнішим. Адже за непевну щодо успіху справу потрібно братися раз по раз саме з тим, щоб колись нам таки пощастило.

Але все це я достатньо обговорив у тих книжках, які названо «Про добродійства». Тут, мабуть, варто глибше вникнути в питання, яке, на мій погляд, не було там належно роз'яснене: чи той, хто нам спочатку посприяв, а потім нашкодив, розрахувався з нами і звільнив нас від боргу? Якщо хочеш, додай ще те, що він значно більше опісля нашкодив, аніж перед тим посприяв. Хочеш знати слушне рішення безстороннього судді? Він урівноважить одне другим і скаже: «Хоч кривда й вагоміша, але ту частку, якою вона переважила, я зараховую до добродійства». Більше зашкодив? Але ж допоміг раніше! Треба й час взяти до уваги. Очевиднішим, ніж вимагало б нагадування, є ще й таке питання, яке мусимо поставити: чи допоміг добровільно і чи не нашкодив, бува, мимовільно? Адже, обговорюючи добродійства і кривди, необхідно враховувати намір. «Я не хотів робити добра: схилили мене чи то чемність, чи наполягання, чи сподіванка вдячності». З яким серцем подано, з таким же й має бути віддано: на терези слід класти не те, скільки хто дає, а з якого серця той вчинок вийшов. А тепер відкладімо припущення. Добродійство хай буде добродійством, кривда, що виявилась більшою від нього,- хай буде кривдою. Доброчесна людина кластиме на вагу тягарці, мовби ошукуючи себе саму: де добродійство, там щось додасть, де кривда - відніме. Інший, ще м'якший суддя (саме таким я б волів бути), вважатиме своїм обов'язком зовсім забути кривду, а пам'ятати лише про добродійство.- «Але,- заперечиш,- хіба справедливість не вимагає віддати кожному належне: вдячністю платити за добро, помстою чи принаймні неприязню - за кривду?» - Це так, але тільки тоді, коли один хтось завдав нам кривди, інший - зробив добро. Бо якщо ті два вчинки - від однієї і тієї ж особи, то добродійство загладжує кривду. Адже тому, на кого не варто гніватись, навіть якби він попередньо не прислужився нам, ми зобов'язані чимось більшим, ніж вибаченням, якщо він скривдив нас після свого доброго вчинку. Але я не зрівнюю тих двох різних вчинків. Зрозуміло, більше ціню добродійство, а не кривду. Проте не всі, хоч і почуваються до вдячності, знають, якою міркою треба віддавати за отримане добро. Навіть перший-ліпший з юрби, неосвічена, недалека людина, може відчувати вдячність, особливо після тільки-но отриманого добродійства, але він, кажу, не знає, скільки за це винен. Лише мудрець може належно оцінити кожну річ. Бо дурень, про якого щойно мовилось, хоч би й не позбавлений був доброї волі, повертає борг або менший, ніж треба, або не тоді й не там, де випадало б це зробити. Те, чим слід було б віддячитись, він мовби проливає чи розкидає. Аж диво бере, наскільки припасовані деякі слова до відповідних речей, наскільки докладно давній звичай мовлення окреслив ті речі найвиразнішими знаками, які вказують нам наші обов'язки. Ось ми кажемо, що хтось комусь «відніс» вдячність; відносити - значить добровільно приносити те, що ти винен. Не говоримо ж «віддав» вдячність: віддають же й ті, від кого вимагають, аби вони віддали, як і ті, хто це робить супроти своєї волі, з примусу, робить будь-де або через будь-кого. Не кажемо, що хтось «відклав» або «сплатив» добродійство: не підходить тут жодне із слів, що стосуються виплати боргу. «Відносити», повторюю, значить нести якусь річ тій людині, в якої ти її отримав. Отже, це слово означає добровільну дію: хто відніс, той зробив це самохіттю.

Мудрець усе розважить сам із собою: скільки отримав, від кого, коли, де, в який спосіб. Тому не можемо погодитися з думкою, що хтось інший, крім мудреця, вмів би належно віддячитися. Також обдарувати добродійством ніхто не зможе краще, ніж мудрець,- той, хто з більшою радістю дає, ніж інший - отримує. Хтось може зарахувати це до тих наших висловів, які всім видаються несподіваними (греки називають їх рагайоха), й запитає: «Отже, крім мудреця, ніхто більше не спроможний віддячитися? Ніхто своєму вірителю не зуміє віддати боргу ані, купуючи якусь річ, розрахуватися з продавцем?» - Щоб ми не наразились на ненависть, то знай, що те ж саме говорив Епікур. Та й Метродор каже напростець, що тільки мудра людина вміє бути вдячною. Далі він же дивується, як це ми стверджуємо: «Тільки мудрець уміє любити, тільки мудрець може бути другом». А хіба ж віддяка не є частиною і любові, й дружби? Таж вона навіть поширеніша, її звідує більша кількість людей, ніж справжню дружбу. А ще його дивує наше міркування, що лише мудрецеві притаманна вірність, начебто й сам він такого не говорив! Чи, може, вважаєш, що на вірність натрапиш у того, хто не вміє віддячитись? Тож хай перестануть неславити нас за те, що ми, мовляв, ширимо зухвалі й неправдоподібні твердження, і нехай знають: лише у мудреця є справжні чесноти, а в юрби - хіба що мана, хіба їхні подоби. Ніхто не вміє віддячитись, окрім мудреця. Віддячується і нерозумний, але як знає, як може; бракує йому не бажання, а вміння: бажання навчатись не треба. Мудрець усе зіставить і порівняє, адже добро може бути більшим чи меншим залежно від того, коли, де та з яких міркувань його зроблено. Не раз усі багатства, що потоком заполонювали дім, не були такою підмогою, як тисяча денаріїв(1), коли їх дали у відповідну мить. Є ж у тому різниця, чи обдаруєш когось, чи поспішиш із допомогою; чи врятує когось твоя щедрість, чи просто примножить його достатки. Нерідко дарунок буває малим, а користь від нього велика. А хіба ж не суттєва, на твою думку, різниця, чи зі свого гаманця взяв, аби зробити комусь приємність, чи, скориставшись дарунком, обдаровуєш іншого?

Але, щоб не повертатись до речей, які ми вже докладно дослідили, додам: зіставляючи добродійство і кривду, доброчесна людина винесе найсправедливіше рішення, але все-таки сприятиме добродійству - саме до нього вона схильна. Велике значення в подібних справах має, зрозуміло, й особа. Ти, скажімо, зробив мені послугу щодо мого раба, а от щодо батька - скривдив. Або: ти врятував мені сина, але занапастив батька. Так мудрець перебере по черзі все, що можна порівняти і, якщо різниця буде невеликою, то він вдасть, що не помітив її. Але й тоді, коли кривда значно переважить добродійство, він усе ж вибачить, але за умови, якщо вибачливість не суперечитиме справедливості та обов'язкам щодо інших людей, тобто якщо кривди завдано тільки йому одному. Стисло кажучи, при розрахунку він не буде прискіпливим і легко погодиться, щоб од нього зажадали більше, ніж він винен. Не поквапиться й на те, аби понесеною кривдою поквитатися за отримане добро. Схилиться до того, поверне все так, щоб почуватися зобов'язаним, щоб хотіти віддячитись. Адже на хибній стежці той, кому приємніше отримувати добродійство, ніж його виявляти. Наскільки відрадніше на серці в того, хто віддає борг, аніж у того, хто бере в позичку, настільки ж веселішим повинен бути той, хто звільнюється від найбільшого боргу - отриманого добродійства, ніж той, хто бере на себе його тягар. Невдячні помиляються ще й в тому, що, розраховуючись із вірителем, сплачують йому додачу, а користання з добродійства вважають дармовим. Але й тут борг зростає з перебігом часу: наскільки пізніше сплачуєш, настільки більше мусиш платити. Лише невдячний віддає належне за добродійство, не долучаючи й відсотків. Отже, ще й таку річ візьме до уваги мудрець, зіставляючи прибутки й витрати.

Треба докласти всіх зусиль, щоб наша вдячність була якомога більшою. Адже вона - це наше власне добро, подібна до справедливості, з якої не користають, як це прийнято вважати, лишень інші: значною частиною вона повертається до того, хто чинить справедливо. Кожен, хто посприяв іншому, посприяв і собі. Кажу це не в тому розумінні, що той, хто отримав допомогу, сам поспішить допомогти, а той, кого захистили,- захистити, що добрий приклад по колу повертається до того, хто його подав, як погані приклади звалюються на голову зловмисників і вони, в свою чергу переносячи кривду, вже не знаходять жодного співчуття, бо самі ж ділом довели, що така кривда можлива,- ні, я лише хочу вказати на те, що цінність усіх чеснот - у них самих. Ми ж не задля нагороди живемо чесно: платою за добрий вчинок є саме те, що ми спромоглись на нього. Віддячуюсь не з тим, аби своїм прикладом заохотити когось до нової послуги, але щоб учинити щось найприємніше, найблагородніше. Віддячуюсь не тому, що це корисно для мене, а тому, що приємно. А щоб ти повірив мені, скажу таке: якщо для того, щоб бути вдячним, я буду змушений видатись невдячним, якщо відплатити за добродійство я зможу не інакше, як під виглядом кривди, то я з найспокій-нішою душею ітиму через саму ганьбу, тільки б не відхилитись від того, що вважатиму чесним. Ніхто, на мою думку, не цінить доброчесності так високо, ніхто настільки їй не відданий, аніж той, хто пожертвував славою бездоганної людини, щоб тільки не пожертвувати сумлінням. Отже, як я вже казав, твоя вдячність більше прислужиться для твого власного добра, ніж для добра інших, їм випадає щось цілком буденне, звичне: знов отримувати те, що було дане комусь; тобі, навпаки, - величне, властиве лише найблаженнішому стану душі: виявляти вдячність. Адже якщо злостивість робить людей нещасливими, а доброчесність - блаженними, якщо бути вдячним - це чеснота, то, виходить, що ти віддав річ цілком звичну, а придбав - неоціненну: усвідомлення вдячності, що випадає на долю лише божественної, щасливої душі. Протилежні почуття налягають на душу тягарем найбільшого нещастя: невдячний неодмінно буде нещасливим, хоча ні - він уже ним є. Тож уникаймо невдячності, і то не задля когось іншого, а задля нас самих! Адже інших ми, так би мовити, лише легко забризкуємо своєю нікчемністю, а те, що є в ній найгіршого, скажу, найгустішого, залишається вдома і гнітить господаря, що й мав на увазі наш Аттал, повторюючи: «Злобливість сама ж випиває найбільшу частку своєї отрути». Отрута, яку змії випорскують на погибель комусь іншому, але зберігають без жодної шкоди для себе, анітрохи не подібна до тієї, про яку йдеться: вона, на противагу зміїній, страшна саме для тих, хто її виношує в собі. Невдячний сам себе мучить і з'їдає: ненавидить те, що отримав, бо треба повернути, тому всіляко його применшує, натомість кривди перебільшує, роздуває. То хто може бути нещасливішим від того, з чиєї пам'яті випадають добродійства, а реп'яхами тримаються лише кривди? Мудрість, навпаки, прикрашує кожне отримане добродійство, поручає його сама собі, втішається, постійно про нього згадуючи. Погана людина звідує тільки одну, та й то короткотривалу, насолоду,- коли отримує якесь добродійство; мудрий черпає з нього тривалу, навіть безмежну радість. Великою втіхою для нього є не стільки щось отримувати, скільки сама думка про те, що він отримав, бо власне в тому - постійність, непроминальність його надбання. Про все інше, що було зроблене йому на шкоду, він забуває, і то не з недбальства, а тому, що хоче забути. Не обертає все на гірше, не дошукується, кого б то звинуватити у своїй біді,- людські огріхи приписує радше випадковості. Не наговорить на людину, піймавши її на якомусь необачному слові чи погляді. Що б там не трапилось, усе злагіднить доброзичливим поясненням. Не запам'ятовує радше кривду, ніж добродійство. Поки може, намагатиметься берегти в пам'яті все колишнє, краще, і тільки тоді, коли вчорашні його добродійники зроблять йому так багато прикрого, що різниця буде очевидною, навіть коли дивитись на те крізь пальці, він змінить до них своє ставлення, але й то лиш настільки, що й після великої кривди буде з ними у таких стосунках, як був ще до тих їхніх добродійств. А якщо кривда врівноважується добродійством, то в душі таки залишається щось від колишньої зичливості. Як на суді при рівному розподілі голосів прийнято звільняти обвинуваченого, як назагал при кожному сумніві людяність радить схилитись до кращого, так і душа мудреця, якщо чиїсь добрі діла зрівнялись із шкідливими, перестане бути зобов'язаною до вдячності, але не перестане до неї пориватися,- поводитиметься так, як поводиться той, хто сплачує борг після того, як угоду укладено вже з новим вірителем.

Ніхто не може бути вдячним, поки не зневажить усього, що скаламучує розум юрбі. Якщо хочеш віддати належне твоєму добродійнику, то доведеться і на вигнання піти, і кров пролити, й змиритися з нестатками, і стерпіти, коли ганьбитимуть, обливаючи брудом, твоє чесне ім'я. Вдячна людина чимало коштує для себе самого. Для нас же немає нічого дорожчого над добродійство, поки його домагаємось, і нічого дешевшого,- коли його отримаємо. Поцікавишся, яка причина того, що ми поспішаємо забути отримане добро? Прагнення отримати ще. Думаємо не про те, чого ми домоглися, а про те, чого ще маємо домагатися. На манівці зводять нас багатства, почесті, влада - все те, що вважаємо цінним, а що насправді не варте й шеляга. Не вміємо визначити ціни речам, щодо вартості яких треба радитись не з поголосом, а з самою природою тих речей. Вони ж не мають у собі нічого незвичайного, що приковувало б нашу увагу, окрім того, що ми просто звикли ними захоплюватися.

Хвалимо ті речі не тому, що їх треба жадати, а навпаки: жадаємо їх тому, що вони розхвалені; як помилка окремих людей призводить до помилки загалу, так само й помилка загалу веде до помилки окремих людей. Отож, як в усьому іншому, так і тут приєднаймось до загальної думки: ніщо не може бути чеснішим, ніж схильна до вдячності душа. Це підтвердять окликами всі міста, всі племена, навіть серед варварів. Щодо цього дійдуть згоди і добрі, й лихі люди. Одні полюбляють насолоду, інші воліють труднощі; ті вважають біль найбільшим злом, ці - взагалі не зараховують його до зла. Хтось назве багатство найвищим благом, а ще хтось інший скаже тобі, що воно придумане на згубу людському роду і що найбагатший з-поміж людей той, кого фортуна не знайде чим обдарувати. Але серед такої різноманітності суджень усі ствердять, як-то кажемо, в один голос, що треба віддати належну дяку тим, хто зробив добро. Юрба, хоч незгідлива в усьому іншому, тут буде однодумною. І все ж за добродійства ми платимо кривдами. Перша причина нашої невдячності в тому, що не можемо віддячитись у належний спосіб. Божевілля сягнуло такої межі, що зробити комусь велике добродійство - річ вельми небезпечна: є такі, що, вважаючи ганьбою не віддячитися, були б раді, якби взагалі не стало того, кому мають віддячитися. Отож, бережи для себе, що отримав. Я нічого не домагаюся, нічого не прошу в обмін: хай принаймні буде безпечним для мене допомогти комусь іншому. Не буває грізнішої ненависті, ніж та, яку породжує сором за невіддячене добродійство.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХХІІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Я вже перестав непокоїтись про тебе.- «А кого ж із богів,- запитаєш,- ти взяв за мого поручителя?» - Того, який ще не обманув жодної людини,- твою душу, що полюбила прямоту і добро. Найкраща частина твого єства - у безпеці. Фортуна може тебе скривдити, але я вже не боюся найголовнішого, що ти сам собі завдаси кривди. Продовжуй іти стежкою, на яку ти ступив, а своє життя впорядкуй так, щоб воно оточувало тебе спокоєм, а не розніженою м'якістю. Щодо мене, то я волію жити погано, ніж м'яко. «Погано» треба тобі сприймати тут у такому значенні, якого звичайно надають йому в народі, тобто: важко, незатишно, трудно. Не раз чуємо, як заздрісник хвалить чиєсь життя: «Живе собі м'яко й розкішно!» А це ж усе одно, що сказати: «Живе собі м'який та розкислий!» Адже дух справді з дня на день слабне, уподібнюючись до бездіяльності й лінивства, в які занурився: наче розпливається весь, розщеплюється. То чи не краще затверднути, загартуватись у житті? Розніжені бояться смерті, хоч саме до неї роблять подібним своє життя. Але ж одна річ вибороти собі дозвілля, і цілком інша - вирити собі могилу! - «А чи не краще,- запитаєш,- лежати, мов у могилі, ніж крутитись у вирі турбот?» - Одне й друге жахливе - і корчі, й заціпеніння. Вважаю однаково мертвим і того, хто лежить серед пахощів, і того, кого тягнуть гаком(1). Дозвілля без книжки - це смерть і похорон живої людини. Бо яка, врешті, користь від перебування на самоті? Начебто причини турбот не підуть нам услід навіть за моря! Де такий сховок, куди б не прослизнув страх перед смертю? Які вежі були б такими високими, які криївки настільки глибокими, що оберегли б наш спокій від жаху перед болем? Де б ти не заховався, довкола тебе клекотітиме людське зло. Чимало його зовні; воно кружляє, аби обманути, аби вхопити нас, але чимало його - всередині, у нас самих; воно бурхає, навіть коли ми самотні.

Ми повинні оточити себе філософією, тією несхитною стіною, що її не зможе здобути фортуна, хоч би які застосовувала знаряддя. Дух, який відмовився від усього зовнішнього і захищає себе у своїй же твердині, став на недосяжному місці: всі стріли падають нижче. У фортуни не такі вже довгі руки, як ми думаємо: вона бере лише того, хто сам до неї горнеться. Тому-то тримаймося якомога далі від неї. А це можливо лише тоді, коли пізнаємо і себе, й саму природу. Хай кожен усвідомить, куди йому йти, звідки він прийшов на світ, що для нього є добром, а що злом, чого має прагнути, чого - уникати, що таке розум, який кладе різницю між тим, до чого слід пориватися, від чого - тікати, розум, який приборкує безум пристрастей і погамовує навалу страхів. Дехто вважає, що він придушив усе це без філософії. Та хай лиш самовпевнених випробує якийсь нещасливий випадок, вони, хоча з запізненням, та все-таки визнають свою помилку. Гучні слова випадають із пам'яті, коли мучитель велить простягнути руку, коли смерть постане перед очима. Можна тоді сказати хвалькові: «Легко кидати виклик нещастям, яких ще і в заводі нема! Ось тобі страждання, які ти похвалявся стерпіти жартома! Ось тобі смерть, проти якої ти так багато і зухвало виступав! Свистять батоги, зблискує меч.

Сильного духу тепер і сміливості треба, Енею!

Зроблять його сильним невсипущі роздумування,- якщо вправлятимеш не язик, а свій дух, якщо будеш готовий зустріти смерть. А рішучості й мужності протистояти їй додасть тобі не той, хто словесними викрутасами спробує тебе переконати, що смерть - не зло». Хочеться мені тут, найкращий мій Луцілію, посміятися з тих грецьких теревенів, яких ще й досі, як не дивно, я не позбувся. Наш Зенон полюбляє висновувати таку думку: «Славного зла не буває. Смерть буває славною. Отже, смерть - не зло». Ти досягнув успіху: я вже звільнився від страху! Після таких слів хоч зараз підставлю шию під меч. Але годі! Чи не краще говорити поважніше, ніж смішити того, хто йде на смерть? Далебі, нелегко тут вирішити, хто дурніший: той, хто повірить, що страх перед смертю можна викоренити подібним висновком, а чи той, хто сушить собі над ним голову, мовби то справді було щось доречне. Бо той же Зенон виснував протилежну думку, виходячи з того, що смерть зараховуємо до речей, які для нас байдужі (греки їх називають асііарпога). «Те, що байдуже,- говорить він,- не буває славним. Смерть буває славною. Отже, смерть не може бути байдужою для нас». Бачиш сам, де тут хитрість: славною є не просто смерть, а лише хоробра смерть. Коли твердим, що «байдуже не буває славним», то я приєднуюсь до тієї думки, додавши перед тим, що слава осягається тільки через речі байдужі. А до байдужих, тобто ні добрих, ні злих речей, я зараховую недугу, біль, убогість, вигнання, смерть. Усе це саме по собі не буває славним, але й без цього не може бути нічого славного. Адже хвалимо не вбогість, а того, хто не принизився, не схилився перед нею. Хвалимо не вигнання, а того, хто йшов на чужину, не похнюпившись. Хвалимо не біль, а того, перед ким він виявився безсилим. Ніхто ж і смерті не хвалить - хвалять того, в кого вона вихопила душу, так і не скаламутивши її страхом. Усе це, кажу, саме по собі не є ні почесним, ані славним, але до чого лишень наблизиться, чого торкнеться доброчесність, те вона й робить почесним та славним. Усі ці речі - мовби посередині. Все залежить від того, чи злостивість наблизить до них свою руку, чи доброчесність. Смерть, що була такою славною для Катона, стала ганебною, гідною сорому для Брута . Адже йдеться про того Брута, який перед тим, як мав згинути, намагаючись урвати ще якусь хвилину для життя, вийшов, аби випорожнити живіт, а коли його покликали, щоб умер, коли веліли наставити шию, він сказав: «Та зараз наставлю, присягаюся життям!» Яке ж то безглуздя - тікати, коли вже нема дороги назад! «Та зараз наставлю, присягаюся життям!» Мало що не додав: «... життям, хоч би навіть під Антонієм». Ото людина, справді гідна, щоб її кинули на поталу життю!

Але, як я почав з'ясовувати, бачиш, що сама смерть - це ні благо, ані зло: Катон скористався з неї якнайпочесніше, Брут - якнайганебніше. Будь-яка річ, хоч і не мала в собі нічого прекрасного, стає прекрасною, хай лише додасться доброчесність. Кажемо, що спальня світла, але ж вона непроглядно темна вночі: день їй те світло дає, ніч -• забирає. Так і все те, що називаємо «байдужим», або «серединним», а саме: багатства, могутність, краса, почесті, влада, а також протилежне до них: смерть, вигнання, хвороба, страждання, чого менше чи більше боїмося, може бути назване або благом, або злом, залежно від того, чи благо-чесність їм дає те ім'я, чи злостивість. Шмат заліза сам по собі не буває ні гарячим, ні холодним: кинеш його в горно - розжариться, опустиш у воду - охолоне. Смерть стає почесною завдяки тому, що є почесне, а таким є сама доброчесність і дух, що нехтує всім зовнішнім.

А втім, мій Луцілію, є велика відмінність навіть між тими речами, що їх називаємо «серединними». Бо смерть не така байдужа для нас, як, приміром, те, чи у нас підтяте волосся рівно чи криво. Вона - серед тих речей, які, хоч і не є злом, але виглядають ним. Заронено в нас любов до себе самих, прагнення тривати і зберегти своє життя, а також рішуче неприйняття того, що ми знищенні,- нам видається, що смерть позбавляє нас багатьох благ і проганяє з того достатку, до якого ми звикли. Відраза до смерті поглиблюється ще й тим, що з теперішнім нашим станом ми добре обізнані, а що чекає нас там, куди всі йдемо, того не знаємо, от і жахаємось невідомого. А додай ще природний страх перед темрявою, в яку - всі ми певні того - занурює нас смерть. Отже, хоч смерть - річ для нас байдужа, знехтувати нею не так легко. У поті чола треба гартувати свій дух, щоб можна було знести її вигляд, її крок. Нехтувати ж нею потрібно завзятіше, ніж ми це звикли робити. Надто близько ми взяли собі до серця все те, що про неї наговорено. Надто багато талановитих людей змагалося між собою, як би то додати їй ще більшої неслави. Описали й підземну в'язницю, і пригнічений безконечною пітьмою край, де величезний

...Орків лежить воротар у кривавій

Темній печері на купі кісток недогризених... Лютим

Гавкотом вічно лякає він тіні німі та безкровні(4).

Але, якщо й переконаємось, що все це лише байки і що похованим ніщо вже не грозить, то тут нас підстерігає ще один страх: адже в однаковій мірі моторошно -- бути під землею чи взагалі ніде не бути. То хіба ж це не заслуговує слави, хіба не є найвищим виявом сили людського духу - сміливо піти на смерть усупереч тим переконанням, що віддавна закоренились у нашій свідомості? А наш дух ніколи не підніметься до вершин доброчесності, якщо віритиме, що смерть - зло. Підніметься лише тоді, коли вважатиме її для себе байдужою. Адже це суперечило б самій природі, якби хтось із великою рішучістю брався за щось таке, що вважає злом: кожен тут і зволікатиме, й лінуватиметься. Зрештою, чи може бути славним те, що робимо з нехіттю, раз по раз ухиляючись від роботи? Доброчесність ні до чого не береться з примусу. Додай ось що: не буде чесним те, до чого прикладешся не всім своїм серцем, у що вкладеш не всю душу, якщо хоч маленькою її часткою відчуватимеш спротив. А коли хтось таки береться за погане діло,- чи то лякаючись гіршого, чи в надії на краще, задля чого варто перетерпіти гіркоту якогось одного зла,- то в людині стають одна проти одної дві суперечливі думки: з одного боку, та, що радить виконати намір, а з другого - та, що тягне назад, велить уникати всього підозрілого й небезпечного. Ось так і хитається людина, мов на роздоріжжі; а коли так стається, то вже годі й говорити про якусь славу. Ну, а доброчесність здійснює задумане при цілковитій душевній злагоді й не боїться того, що робить.

Ти не схиляйсь перед злом, а хоробріше йди проти нього,

Поки фортуна сприяє тобі!..

Але ти не йтимеш хоробріше, якщо вважаєш, що все це - таки справді зло. Треба викоренити цю думку з душі! В іншому разі залишиться ще якесь підозріння, що охолодить твій запал.

Наші хочуть, щоб довід Зенона видався правдивим, а той, що йому протиставляється,- хибним. Я ж не вивіряю того з приписами діалектики й не вдаюсь до найпустішого мистецтва словесної плутанини. Вважаю, що треба відкинути весь цей спосіб доведення,- коли той, кого запитують, гадаючи, що його збили з пантелику, одне щось відповідає, інше - думає. В пошуках правди треба діяти простіше, у боротьбі зі страхом - рішучіше. Все те, що вони понакручували, я хотів би розплутати й вивести крутіїв на чисту воду, але не для того, щоб нав'язувати свою думку, а щоб переконати. От як, скажімо, підбадьорити військо, що має виступити до смертного бою в обороні своїх дружин та дітей? Вкажу тобі Фабіїв(6), які силами липі одного свого роду взялися за війну, що стосувалась усієї держави. Подам тобі як зразок лаконців, які, не полишивши для себе надії ні на перемогу, ані на відступ, розташувались у самій Термопільській ущелині - місці, що мало стати для них могилою. То як заохочуватимеш їх, щоб своїми грудьми перейняли загибель, яка мала звалитись на весь народ, як заохочуватимеш, щоб радше пішли з життя, але не зі свого місця? Невже ось такими словами: «Що є злом, те не може бути славним. Смерть буває славною, отже, смерть - не зло»? От дійова промова! Хто, почувши таке, завагається кинутись на вістря ворожих мечів і стоячи зустріти смерть? А тим часом якими мужніми словами звернувся до воїнів Леонід: «Снідаючи, не забувайте, мої друзі, що вечеряти нам доведеться вже у підземному світі!»(7) І нікому на ті слова не зсудомило щелепи, нікому шматок не став у горлі, не випав із руки: охоче погодилися бути і на сніданку, й на вечері. Ну, а той римський вождь, який, посилаючи воїнів, щоб зайняли якесь важливе місце, хоч на шляху до нього стояла величезна кількість ворожого війська, сказав їм: «Піти туди, мої друзі, необхідно, але вернутися - нема необхідності»(8). Бачиш, наскільки простою і владною є доброчесність. А кому ж із смертних можуть додати мужності, кого можуть зробити стійкішим ваші словесні викрути? Вони здатні хіба що ослабити дух; його ж саме тоді, коли перед ним якесь велике діло, треба якнайменше займати чимось дрібним та заплутаним. Не лише трьомстам(9) - усім смертним необхідно позбутися страху перед смертю. Як же ти переконаєш їх, що смерть - не зло? Як подолаєш одвічний передсуд, яким вони просякнули від самого дитинства? Яку знайдеш запомогу? Що скажеш людській немочі? Яким словом спонукаєш із запалом кинутись у гущу небезпек? Якою промовою розвієш той одностайний страх? Якими зусиллями відвернеш спрямоване проти тебе переконання всього людського роду? Укладаєш мені хитромудрі слова, сплітаєш підступні питання? А могутні чудиська можна по-конати лише могутньою зброєю. На ту жорстоку африканську змію, що для римських легіонів була страшнішою від самої війни, даремно цілитись із луків та пращ. її не вражало навіть муроломне знаряддя: велетенське і відповідно до своєї розлогості тверде тіло відбивало залізо і взагалі все те, що кидала на нього людська рука. Лиш уламками скелі зламано їй хребта. А проти смерті піднімаєш таку нікчемну зброю? З шилом ідеш на лева? Тонких, нічого сказати, добираєш слів. Нічого немає тоншого, ніж остюк. Але сама тонкість робить деякі речі непотрібними, надаремними.

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXXIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш, аби я виклав тобі все, що роблю щоденно, і то впродовж цілої днини. Ти доброї думки про мене, коли вважаєш, що серед усіх моїх занять нема нічого такого, що я хотів би приховати. Справді-бо, жити треба так, мовби ми жили на видноті. Та й думати треба так, начебто хтось міг зазирнути нам у глибину серця. А таки може! Бо що ж то з того, що затаїмо дещо від людей? Таж перед богом дверей не зачиниш! Він же - у наших душах, він з'являється серед наших думок. Кажу «з'являється», ніби і він коли-небудь відходив. Отож я зроблю, як велиш: чим займаюсь, як чергую ті заняття - все охоче тобі опишу. Зараз таки почну спостерігати за собою, а передусім - що вельми корисно! - робитиму огляд кожного прожитого дня. До речі, саме тому й стаємо такими нікчемними, що ніхто не озирається на своє життя. Міркуємо над тим, що маємо зробити, але ж задуми на прийдешнє висновуються з минулого!

Сьогоднішній день був по самі вінця моїм, цілим. Ніхто й краплини в мене не викрав. Усього його я розділив між ліжком і читанням. Для вправ, які зміцнюють тіло, я виділив лише якусь крихту часу, за що вдячний своїй старості: небагато вона мені коштує. Тільки-но рухнусь - уже втомлений. А втома - це мета будь-яких вправ, навіть для найвитриваліпіих людей. Запитаєш, хто мій про гімнаст(1)? Мені достатньо одного лише Фарія; це, як знаєш, милий хлопчина, але все-таки візьму когось іншого: розглядаюсь уже за молодшим. Фарій, щоправда, каже, начебто ми з ним - на тій же межі: і йому, й мені випадають зуби. Але в бігу я вже ледве за ним устигаю, а за пару днів, певне, взагалі не зможу дотримати йому кроку. Бачиш, що то значать щоденні вправи. Просто-таки на очах збільшується відстань між двома, що йдуть у протилежні сторони: він піднімається, а я в той же час спускаюся; ти знаєш, наскільки стрімливішим є оте друге. Але я збрехав: мій вік уже й не спускається - він падає. Поцікавишся, які наслідки сьогоднішнього змагання? Ми сягнули мети водночас, що рідко трапляється навіть справжнім бігунам. А відтак, більше натомившись, аніж повправлявшись, я занурився у холодну воду: так називаю тепер не дуже теплу. Я, завзятий прихильник холодних купелей, хто в січневі ка-ленди поспішав, наче з вітанням, до Евріпу(2), хто новий рік починав не тільки тим, що читав, писав, розмірковував над чимось уголос, але й пірнав у джерело Діви,- я переніс свій табір спочатку до

Тібру, потім - до ванни, яку (навіть тоді, коли почуваюсь у повній силі й не маю ніяких сумнівів щодо свого здоров'я) підігріває сонце; далі вже й купальня мені всміхається. Так ось, покупавшись, я перекусив: шматок сухого хліба був мені замість сніданку при столі, після чого не конче й руки мити. Сплю дуже мало. Ти ж знаєш мою звичку передрімати - мовби випрягтись на якусь хвилину. Тож інколи я знаю, що я поспав, інколи - тільки здогадуюся. Та ось від сторони цирку долинув раптовий галас. Аж у вуха вдарило те багатолюдне одноголосся. Але не вибило мені з голови моїх роздумів, навіть не перервало їх: я дуже витривалий до такого гамору. Безліч голосів, що зливаються в один, це для мене наче гомін хвилі, шелест дерев під вітром чи будь-який інший невиразний звук, що не підлягає розумінню.

До чого ж усе-таки звертається тепер моя думка? Від учорашнього дня не> перестаю міркувати над тим, у чому тут річ, що найрозумніші мужі для вельми поважних речей вишукали на диво пусті й заплутані докази, які, навіть якби були правдивими, то все одно подібні до обману. От, приміром, Зенон, найвидатніший з-поміж мислителів, засновник наймужнішої, найбездоганнішої філософської школи хоче відстрашити нас від пияцтва. Послу-хай-но, як він доходить висновку, що доброчесна людина не буває п'яною: «П'яному ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесному - звіриться. Отже, доброчесна людина не буває п'яною». А тепер зверни увагу, як той висновок можна підняти на сміх, зіставивши з ним якесь інше подібне міркування. З багатьох прикладів достатньо навести хоча б один: «Тому, хто спить, ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесній людині - звіриться. Отже, доброчесна людина не спить». Посідоній захищає Зенона в єдиний можливий спосіб, але, на мій погляд, йому все одно не вдається це зробити. Він твердить, що про п'яного можна говорити у двох значеннях: про того, хто напився і не володіє собою, а також про того, хто буває п'яним, хто схильний до того пороку. Зенон, мовляв, має на увазі якраз того, хто звик бувати п'яним, а не того, хто напився. І власне тому, хто схильний до вина, не звіряємось у таємниці, бо, як лише вип'є, то все в нього на язиці. Це пояснення хибне. Адже у першому висновку йдеться про того, хто п'яний, а не про того, хто буде п'яним. Ти ж не заперечиш, що є велика різниця між п'яним і пияком. Може ж бути таке, що п'яному вперше трапилося прихилитись до келиха й що він зовсім не має звички зазирати до нього, а пияк не раз може бути тверезим. От я і розумію слово «п'яний» у тому значенні, яке звичайно йому надається, особливо, коли його вживає людина, яка сповідує докладність і зважує кожен вислів. Додай і таке: якщо Зенон справді саме так розумів це слово й хотів, щоб ми його так розуміли, то, виходить, тією двозначністю він сам проклав стежку до блуду, чого не можна робити, коли йдеться про пошуки правди. Але припустімо, що він дійсно надав тому слову саме таке значення. Все ж хибним є друге твердження, начебто тому, хто звик напиватися, ніхто не довіряє жодної таємниці. Подумай лишень, скільком воїнам, які далеко не завжди могли похвалитися тверезістю, і верховний вождь, і трибун, і центуріон давали такі розпорядження, про які конче треба було мовчати. Коли, скажімо, готувався замах на Гая Цезаря - маю на увазі того, хто, взявши верх над Помпеєм, підкорив собі республіку,- то Тіллію Цімброві(3) довіряли не менше, ніж Гаєві Кассію(4). Кассій впродовж усього життя пив лише воду. А Тіллій Цімбр не тільки вином надуживав, але й язика мав невтримного. Сам він якось признався: «Як мені знести когось над собою, якщо навіть вина не можу знести?» Тепер хай кожен назве людей, про яких сам знає, що їм не варто довіряти вина, але таємницю довірити можна. Щоб не забути, наведу лиш один приклад, що спав мені на думку, бо життя таки треба забезпечувати знаменитими прикладами, і то вдаючись не тільки до минулого. Луцій Пісон, відповідальний за міську сторожу, не переставав бути п'яним відтоді, коли випив уперше. Більша частина ночі минала йому за келихом.

Потім спав майже до шостої години, яка для нього й була ранковою. Але свої службові обов'язки - забезпечення порядку в місті - виконував якнайретельніше. Сам божественний Август звертався до нього з таємними дорученнями, зробивши його намісником тільки-но підкореної Фракії; так само вчинив і Тіберій, коли, рушаючи у Кампанію, залишав у Місті чимало непевних справ, багато ненависті. А потім,- гадаю, через те, що на добре йому вийшло пияцтво Пісона,- міським префектом призначив Косса, поважного, спокійного чоловіка, який, одначе, настільки заливався, що його не раз доводилося виносити з сенату, коли він приходив туди відразу після пиятики і поринав у непробудний сон. І все ж саме йому Тіберій власноручно писав про такі справи, у яких не вважав за можливе звіритися навіть із найближчими прислужниками. Жодним словом не прохопився Косе ні про одну з тих таємниць - чи то приватну, чи державну.

Тож не марнуймо часу ось на такі, приміром, мудрування: «Розум, коли він подоланий сп'янінням, уже не володіє собою; як свіже вино, буває, розносить бочівку і сила бродіння викидає на поверхню все те, що лежало на дні, так само, вдаривши в голову, той шумкий напій піднімає на світло денне все, що приховувалось у глибинах душі. Хто переп'ється, той не лише їжі у шлунку, але й таємниці в душі не може втримати: все вихоплюється наверх - і свої, й чужі справи». Хоч таке, звісно, трапляється, але й ми в нагальних справах звикли час од часу радитися з тими, хто, як знаємо, полюбляє зазирати до келиха. Отже, хибним є висунуте на захист Зенона твердження, начебто жодної таємниці не довіряють тому, хто має звичку впиватися.

Наскільки б то краще виступити проти пияцтва навпрямки, викласти всі пов'язані з ним пороки! А його може уникнути й пересічна людина, не кажу вже про когось досконалого й мудрого, кому достатньо згасити спрагу, а коли занесеться на довшу веселість,- хоча, зрозуміло, не він і не з якоїсь своєї нагоди її підігріватиме,- то такий чоловік зупиниться ще перед межею сп'яніння. Ми пізніше розглянемо питання, чи здоровий глузд мудрої людини потьмариться від надміру вина і чи розсудливий вироблятиме те, що звичайно виробляють п'яні. А наразі, коли йдеться про те, що доброчесна людина не повинна впиватися, то навіщо ті словесні витівки? Скажи навпростець, як то огидно, не знаючи міри свого шлунка, вливати в себе більше, ніж спромога вмістити, як багато на п'яну голову робимо такого, від чого, протверезілі, паленіємо рум'янцем сорому; скажи, врешті, що сп'яніння - це ніщо інше, як добровільне божевілля. А розтягни стан, у якому перебуває п'яний, на декілька днів: чи й тоді сумніватимешся в його божевіллі? Але й так воно не менше, а лиш коротше. Наведи ще й приклад Александра Македонського, який під час учти проколов мечем свого найдорожчого і найвірнішого друга Кліта(6), а потім, коли усвідомив, якого злочину допустився, то хотів накласти на себе руки, що й повинен був зробити. Пияцтво і розпалює всілякі пороки, й розкриває їх, заглушуючи соромливість, яка загороджує шлях лихим намірам. Адже переважна більшість людей не з доброї волі стримуються від поганого вчинку, а з сорому перед ним. Коли розумом оволодіє надмірна сила вина, тоді все приховане зло вихлюпується назовні. Пияцтво не породжує пороків, а лише витягає їх зі сховку. Тоді хтивий не утруднює себе навіть пошуком спальні, а тут же дозволяє своїм пристрастям усе, чого вони домагаються; безсоромний привселюдно признається до своєї болячки і виставляє її напоказ; зухвалий розпускає язика й дає волю рукам. У зарозумілого більшає нахабства, у жорстокого - люті, у злостивого - жовчі: кожен порок, розростаючись, випирає назовні. Додай і те, що п'яний сам себе не тямить: щось незрозуміле белькоче язиком, бездумно водить очима, хитається на ногах, голова ж у нього йде обертом, і від того крутиться йому перед очима і крівля, й весь будинок, начеб їх підхопило вихором, та ще й живіт у нього болить, бо вино, шумуючи, розпирає нутрощі. Але все це ще можна якось витерпіти, поки вино зберігає свою свіжість; гірша справа, коли п'яний засинає і все, що він випив, починає псуватися і викликає нестравність! Пригадай собі, до якого нещастя призводило загальне сп'яніння. Через нього на ласку ворогів здавалися найхоробріші, найвойовничіші племена; воно навстіж відчиняло брами укріплень, які у впертих боях витримували довгорічну облогу, воно підпорядковувало чужій владі найзавзятіших, що не зносили жодного ярма, своєю п'янкістю воно долало тих, кого не брав меч. Александрові, про якого я тільки що згадував, не завдали шкоди стільки шляхів, стільки боїв та суворих зим, крізь які пройшов, перемагаючи пов'язані з місцевостями та порами року труднощі, стільки хтозна-звідки випливаючих рік, стільки морів,- згубною для нього стала нестриманість у питті і той нещасливий Гераклів келих. Що ж то за така слава - багато влити в себе вина? Коли переможна пальма вже ось-ось у тебе в руках, а твої співтрапезники, хто піддавшись дрімоті, хто вибльовуючи надмір їжі та напою, вже не питимуть тобі до товариства, коли серед усіх гостей лиш ти один зумієш вистояти, всіх перевершивши своїми надзвичайними здібностями, довівши, що ніхто інший не спроможний вмістити в собі такої кількості питва,- навіть тоді пальму з рук тобі вирве бочка. А візьмімо Марка Антонія. Що згубило цього видатного і таки справді обдарованого мужа, що привело його до чужинецьких звичаїв та неримських пороків, що, кажу, як не пияцтво, як не пристрасть до Клеопатри,- не менш жагуча, як те вино? Ось це й зробило його ворогом республіки; це не дозволило йому вистояти проти своїх ворогів; це додало йому жорстокості, коли за обідом приносили йому голови перших городян Рима, коли під час найрозкішніших, справді володарських бенкетів він приглядався, щоб розпізнати, чиї вони, до рук та облич тих, кого було внесено у списки для покарання(7), коли, набравшись до краю за столом, він усе-таки прагнув крові. Ганебним було взагалі те, що він упивався, та ще ганебнішим - що саме таких речей допускався на п'яну голову. Жорстокість іде звичайно вслід за пияцтвом, адже надмір вина згубно впливає на розум: ослаблюється його здоров'я, він повниться люттю. Як від тривалої недуги люди стають дратливими і при найменшій образі вибухають гнівом, так і від безперервного пияцтва дичавіє душа. Адже пияки часто бувають у нестямі; цей стан переходить мовби у звичку, і спричинені вином пороки вже навіть без нього не втрачають своєї сили.

Отож скажи прямо, чому мудрець не повинен упиватися. Живими прикладами, а не словами розкрий огидливість і шкідливість п'янства. Доведи (а це вже найлегше), що так звані насолоди, як тільки перейдуть свою межу, тут же стають стражданнями. Бо якщо ти намагатимешся довести, що мудрець, хоч би скільки випив, залишатиметься тверезим і не звертатиме на манівці, навіть коли б сп'янів, то в такий же спосіб можеш дійти висновку, що й від отрути він не помре, від снодійного не порине в сон, а від чемериці не звільниться й не очиститься від усього, що обтяжувало йому шлунок. Ні, такого не буває! Бо якщо вже він похитується на ногах, якщо в нього заплітається язик, то як можеш сказати, що такий чоловік частково тверезий, а частково п'яний?

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXXIV
Сенека вітає свого Луцілія!

Ті мандрівки, що мовби вибивають із мене мою млявість, водночас помічні і для мого здоров'я, і для моїх занять. У який спосіб допомагають здоров'ю, сам бачиш: хоч моє захоплення науками робить мене ледачим і недбалим щодо свого тіла, я все-таки мимоволі мушу рухатися. А як сприяють заняттям, зараз поясню. Я анітрохи не відступив від читання. Вважаю, що читати необхідно. По-перше, щоб не задовольнятися лише собою. По-друге, пізнаючи питання, над якими попрацювали інші, матиму змогу судити про вже досліджені речі й міркувати про ті, які ще потрібно роз'яснити. Читання живить наш розум і, коли він утомлений заняттям, дає йому відпочинок, що теж є заняттям. Ми не повинні або тільки писати, або тільки читати: перше (маю на увазі стилос) пригнобить нас і виснажить; друге - зробить розсіяними, поверховими. Треба по черзі переходити від одного заняття до другого, треба одне врівноважувати другим,- аби з того, що ми назбирали за читанням, стилос витворив якусь цілість. Ми повинні, як-то мовиться, наслідувати бджіл, які облітають поля в пошуках медоносних трав, потім увесь свій принос розділяють і розкладають по щільниках, або, як каже наш Вергілій,

... меду пливкого зібравши.

Повнять по вінця рясні щільники найсолодшим нектаром .

Щоправда, не знаємо достоту, чи бджоли висмоктують із квітів сік, що відразу є медом, чи перетворюють зібране у ту солодкість за допомогою якоїсь домішки й притаманного їм подиху. Дехто вважає, що знання бджіл полягає лише у збиранні меду, а не в його виготовленні. Кажуть, в Індії мед можна знайти на листках тростини, де він витворюється чи то від властивої тамтешньому небу роси, чи від солодкого соку самої тростини; мовляв, і в наші трави заронено таку ж силу, хоч вона не така виразна і значна, та все ж її може відчути й зібрати народжене для того створіння. Є ще й така думка, що зібраний з найніжніших квітів і трав сік набуває нової якості завдяки якійсь приправі й відповідному змішуванню, не без певної, так би мовити, закваски, яка й поєднує ті різні складники в одну речовину.

Але, щоб не відійти від того, про що тут мова, скажу: ми теж повинні наслідувати бджіл - зібране з різних книг розділяти, бо так воно краще зберігається; потім, доклавши старанності й хисту, надати всім тим витягам єдиного смаку. Тоді, навіть якщо видно буде, звідки взято, все ж воно виглядатиме цілком по-іншому, ніж там, звідки взято.

Таж бачимо, що без жодного нашого втручання те ж саме робить у нашому тілі природа: поки спожита нами їжа, залишаючись у своїй якості, плаває в шлунку неперетравлена, поти вона є для нас тягарем; і щойно тоді вливається нам у сили й у кров, коли з попереднього свого стану перейде в інший. Так само й щодо поживи, яка покріпляє наш розум: дбаймо, щоб усе почерпнуте нами не залишилось неторкнутим, отже, й чужим. Перетравімо його, інакше ввійде лиш у пам'ять, а не в розум. Приймімо ж усе, що нам полюбилося, будьмо йому вірними, зробімо своїм, щоб із різного виникло щось одне, як із поодиноких чисел виникає одне, коли менші розрізнені кількості поєднуються в загальному підрахункові. Нехай так само чинить і наш розум: усе, що брав у підмогу, хай приховує, а показує лише те, на що остаточно спромігся він сам. Навіть коли в тебе помітною буде схожість до когось із тих, ким ти захопився, а тому й глибше перейнявся його думками, то я хотів би, щоб ти скидався на нього, наче б був його сином, а не зображенням, адже зображення - річ мертва.- «Як це так? Виходить, ніхто й не здогадається, кого наслідуєш - чию промову, чиї докази, хід думок?» - Я вважаю, що деколи й справді не так легко це помітити, надто коли перед нами людина небуденного хисту, коли, взявши щось мовби за зразок, вона звела все в єдину цілість, відбивши на ній свою мітку. Чи не бачиш, з якої великої кількості голосів твориться хор? Але, хоч би скільки їх було, всі вони зливаються в один. Є в тому хорі високі голоси, є низькі, є середні; до чоловічих долучаються жіночі, вплітаються флейти, а попри те годі вловити якийсь окремий голос: чуємо, як звучать вони разом. Кажу про хор, який був відомий давнім філософам. На наших ігрищах більше співаків, ніж у колишньому театрі було глядачів. Хоч усі проходи заповнені рядами тих, хто співає, хоч амфітеатр оточений сурмачами, а зі сцени лунають звуки всілякого роду флейт і сопілок, усе те різноголосся стає злагодженою цілістю. Хочу, щоб саме такою була наша душа: хай вона вміщає різні науки, численні настанови, хай нагромаджує приклади, почерпнуті з багатьох віків, але хай все це сплететься воєдино.

«Але в який спосіб,- запитаєш,- можна цього домогтися?» - Постійною пильністю: коли не робитимемо нічого, не порадившись перед тим із своїм розумом. Якщо зволиш його послухати, він тобі скаже: «Покинь, нарешті, все те, за чим так женеться люд! Покинь багатства, що є або небезпекою, або тягарем для того, хто їх посідає! Покинь і тілесні, й духовні насолоди, бо вони лише розніжують, ослаблюють нас! Покинь усі домагання почестей: примхливе це, пусте, марнотне, позбавлене будь-якої межі, та ще й неспокійне заняття, бо хто в погоні за почестями, той завжди у тривозі,- чи нема когось попереду, хто там у спину дихає; той відчуває дошкульну, до того ж подвійну заздрість. Уяви собі, яке то нещастя, коли заздріснику ще й заздрять! Бачиш оті доми вельмож, ті пороги, де гризуться між собою юрми тих, хто поспішив з ранковим вітанням? Чимало проковтнеш зневаг, поки туди ввійдеш, та ще більше - коли ввійдеш! Обминай же ті пишні східці, ті високі, багатоколонні передпокої: там ступиш не тільки на урвисте, стрімке, а й на слизьке місце! Краще спрямуй свій крок сюди, до мудрості, до її най-спокійніших і водночас найповноводніших джерел! Бо все те, що начебто вирізняється з-поміж людських речей, хоч насправді видається таким лише у зіставленні з чимось найнікчемнішим, навіть усе те, кажу, дається нам до рук тільки тоді, коли подолаємо тернисті й круті стежки. Дорога до високих почестей далеко не гладка. А якщо захочеш піднятися на ту вершину, де не досягне тебе й фортуна, ти побачиш ген у її підніжжі все те, що видавалося тобі таким високим, хоча йтимеш до тієї вершини рівниною.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХХV
Сенека вітає свого Луцілія!

Досі я тебе щадив: оминав усе заплутане, задоволений, що даю тобі змогу, так би мовити, скуштувати того, що наші говорять стосовно доброчесності, яку вважають цілком достатньою, аби сповнити життя блаженством. А тепер ти домагаєшся, щоб я виклав усі відповідні висновки, чи то наші, чи тих філософів, що хочуть підняти нас на глум. Якби я захотів виконати твоє прохання, то вийшов би не лист, а ціла книга. Втім, уже вкотре запевняю тебе, що подібними доводами я аж ніяк не захоплююся. Соромно ж ставати до бою в ім'я богів та людей, озброївшись шилом.

«Хто розважний, той поміркований; хто поміркований, той послідовний; хто послідовний, той незворушний; хто незворушний, той безтурботний; хто безтурботний, той блаженний; отже, розважна людина - блаженна, і розважність є достатньою для блаженного життя». На той висновок перипатетики відповідають ось в який спосіб. Коли йдеться про людину незворушну, послідовну та безтурботну, то вони, мовляв, розуміють це так, що ця людина незворушна через те, що вона зворушується рідко й помірно, а не через те, що взагалі не зворушується; а якщо говорять про безтурботну, то хіба в тому розумінні, що вона не весь час перебуває в турботах, не часто і не надто піддається тому порокові: це суперечило б самій природі, якби хтось із людей взагалі не знав, що таке турбота; мудреця, отже, смуток не перемагає, хоч іноді і торкнеться його душі. Одне слово, не відкидають пристрастей, а лише роблять їх поміркованими. Але чого ж тоді вартий такий мудрець, якщо він лише дещо сильніший від найслабшого, веселіший від найсмутнішого, поміркованіший від найрозгнузданішого, вищий від найнижчих? Що, якби Лад(1) похвалявся прудкістю своїх ніг, озираючись на кульгавих та кволих?

Мчала полями вона, над колоссям, та в бігу стрімкому

Не пригинала його, не ламала тонереньких стебел,

Так вона й морем над сплесками хвиль пролітала високих -

І не мочила стопи,- не встигала їх навіть торкнутись(2).

Ось вона, прудкість, оцінена такою, як є, а не розхвалена на тлі найповільнішої млявості! Хіба того, хто в напівгарячковому стані, назвеш здоровим? Незначна хвороба і добре здоров'я - це не одне й те ж саме. Вони кажуть, що «про безтурботного мудреця мовиться в такому розумінні, як про безкісточкові плоди: називаються так не тому, що в них взагалі нема твердих кісточок, а тому, що їхні кісточки м'якші». Але це помилка. Адже, наскільки розумію, доброчесна людина - це та, що взагалі позбавлена зла, а не та, в якій того зла менше. Пороків не повинно бути зовсім, а не зовсім мало. Бо якщо залишаються хоч які-небудь, то з часом вибуяють і геть оплутають людину. Як велике й повне помутніння призводить до сліпоти, так помірне - до підсліпкуватості. Якщо визнаєш за мудрецем хоч якісь пристрасті, то розум не дорівняє їм силою: його понесе, мов гірським потоком, надто коли залишиш йому не одну якусь пристрасть, з якою б він змагався, а всі, які лиш бувають. Легше-бо протистояти одній, хоч і навальній, пристрасті, аніж цілій юрбі, хоч би й слабшими вони були. Хтось там, скажімо, ласий на гроші, але помірно, жадібний до почестей, але не надто, скорий до гніву, але погамовного, схильний до непостійності, але не такої вже баламутної та гультяйської, вабкий до блуду, але не божевільного. Ні, таки справді у кращому становищі той, ким повністю заволодів один якийсь порок, аніж той, кого чіпляються всі потроху. Врешті, не так уже важливо, наскільки сильною є пристрасть: хоч би якою була - все одно не знайдеш на неї вуздечки, не закличеш до здорового глузду. Як ото жодна тварина, ні дика, ані свійська, лагідна, не слухатиме розуму, бо така вже її природа - глуха до повчань, так і пристрасті, хай навіть мізерні: не стануть ні слухати, ні осмикнути себе не дадуть. Тигри і леви ніколи не позбудуться дикості, дарма що інколи їх приборкують; коли найменше сподіваєшся, тоді й вибухають вони начебто вгамованою лютістю. Так само й пороки: їх ніколи не приборкаєш по-справжньому. Щоправда, коли розум домагається якихось успіхів, вони принаймні не висуваються, та коли всупереч розумові висунуться, то вже всупереч йому й розгортатимуть свої сили. Тому-то легше запобігти їх народженню, ніж керувати їхнім поривом.

Отже, коли йдеться про пристрасті, то помилковою, та й взагалі недоречною є ота поміркованість: це так само, якби хтось побажав помірковано сходити з розуму чи помірковано хворіти. Одній тільки доброчесності притаманна міра; пороки, якщо вони пустять коріння у чиїсь душі, жодної міри не визнають. їх легше викоренити, ніж погамувати. Хіба підлягає сумніву, що задавнені, наче закостенілі, пороки людського духу, а їх називаємо хворобами,- такі, як жадоба, жорстокість, розгнузданість, віроломність,- це щось цілком не-помірковане? Значить, такими ж непоміркованими є пристрасті - кладки до пороків. І далі: якщо зробимо хоч якусь поступку смуткові, страхові, жадобі чи іншим лихим нахилам, то вже не матимемо над ними жодної влади. Чому? Бо те, що їх спонукає,- поза нами. Отже, вони зростатимуть залежно від того, наскільки великі чи малі причини, що їх збуджують. Сильнішим, наприклад, буде страх, якщо більшим або ближчим постане перед очима те, що викликає дане почуття; жадання буде тим гостріше, чим розкішніша надія розпалюватиме хтиву людину. Якщо пристрасті існують незалежно від нас, то й сила їхня незалежно від нас зростатиме. Дозволь їм лишень з'явитись - і ростимуть разом зі своїми причинами, сягаючи такої величини, якої набувають самі ті причини. Зваж і на те, що з найнепомітніших наші пристрасті ставатимуть дедалі більшими: що згубне, те ніколи не тримається міри. Недуга, хоч і легка на самих початках, усе ж не стоїть на місці: деколи достатньо лише незначного загострення, щоб вона поглинула хворе тіло. Хіба то не божевілля - вважати, що ми владні визначати межі тим речам, чиї початки - поза нашою владою? Як то можливо, щоб я мав силу покласти край тому, чого не в силі був попередити? Таж легше не допустити якоїсь біди, аніж, допустивши, її вгамувати! Дехто, розмірковуючи, кладе тут ще таку різницю: «Щодо людини поміркованої і розважливої, то вона лише за своєю вдачею, за способом мислення є спокійною, а в дійсності не є такою. Якщо взяти до уваги звичний душевний стан такої людини, то вона справді не хвилюється, не засмучується, не боїться, але ж заходить чимало зовнішніх причин, які змушують її хвилюватися». Виходить, міг би сказати й так: то не гнівлива людина, але деколи впадає у гнів; не боязка, але часом боїться; одне слово, такій людині чужим є страх як такий, тобто як порок, але не чужим є саме відчуття страху. Якщо пристати на таку думку, то страх, з'являючись дедалі частіше, переросте у полохливість, а гнів, дозволь йому лишень увійти в душу, зітче її на свій лад - вона вже не матиме вигляду тієї, яка не знала гнівливості. А ще: хто не звик нехтувати зовнішніми причинами, хто все-таки дечого боїться, той, коли доведеться в обороні вітчизни, законів, свободи мужньо йти на вістря, вагатиметься, а якщо й піде, то з думкою, як би то втекти. У мудреця ж не може бути такої суперечливості думок.

Треба, гадаю, звернути увагу й на те, щоб не змішати двох речей, які потребують осібного доведення. Так ось: окремо слід висновувати, що благом є лише те, що чесне, і знову ж таки окремо мусимо судити про те, що доброчесність є достатньою для блаженного життя. Якщо благом є лише те, що чесне, то всяк погодиться, що для блаженного життя вистачає однієї липі доброчесності; а з дру-гогс боку, якщо одна лише доброчесність робить людину блаженною, то ніхто з того не виснує, що благом є лишень те, що чесне. Ксенократ і Спевсіпп(3) такої думки, що через одну лиш доброчесність можна сягнути блаженства; вони не вважають, одначе, що єдиним благом є те, що чесне. Епікур теж судить, що той, хто посідає доброчесність, блаженний, але самої доброчесності, на його погляд, ще недостатньо для блаженного життя, оскільки блаженними нас робить не сама доброчесність, а насолода, що від неї походить. Дивне розрізнення! Він же сам запевняє, що нема доброчесності без насолоди. А раз насолода нерозривно з нею зв'язана, значить, достатньо й самої доброчесності: насолода ж завжди при ній, без неї вона не буває навіть тоді, коли сама-одна. Безглуздим є також твердження, начебто блаженним можна стати через одну лиш доброчесність, але те блаженство, мовляв, буде неповним. Як таке може бути - не доглупаюсь. Таж блаженне життя містить у собі повне благо, що вже не дається перевершити. Раз це так, то таке життя блаженне в усій повноті. Якщо немає нічого величнішого, нічого прекраснішого від життя богів, а блаженне життя божественне, то такому життю вже ні до чого тягтися. Окрім того, якщо блаженне життя не має потреби ні в чому, то тим самим усяке блаженне життя - досконале, і між блаженним і найблаженнішим життям немає різниці. То чи сумніваєшся, що блаженне життя є найвищим благом? А якщо воно володіє найвищим благом, то й саме є блаженним у найвищій мірі. Як найвище благо не приймає жодної додачі (бо що може стояти над тим, що найвище?), так само не вміщає її блаженне життя, яке не буває без найвищого блага. Бо якщо ти назвеш когось бла-женнішим, то згодом назвеш когось іншого набагато блаженнішим - і так поділиш найвище благо на незчисленні ступені; хоч над ним, наскільки розумію, немає жодного ступеня. Якщо хтось один менше блаженний від когось іншого, то він позаздрить тому іншому, вище поставивши його життя, ніж своє. Але ж нема чогось такого, чому блаженна людина надала б перевагу над своїм життям. Неприйнятними є обидва твердження: як те, що блаженна людина має змогу зробити ще якийсь кращий вибір, так і те, що вона взагалі не бажає чогось кращого. Адже, що розумніша людина, то більше тягнеться до чогось найкращого і прагне здобути його будь-яким способом. Але чи може бути блаженним той, хто не тільки все ще може, а й повинен бажати чогось кращого? Скажу тобі, звідки походить та помилка. Люди не знають, що блаженне життя - одне. Не від величини, а від якості залежить його досконалість. Отже, нема різниці, чи довгим є життя, чи коротким, чи розлого пливе, чи тримається вузьких берегів, чи поділене на різні місця та різні частки, а чи творить єдину цілість. Хто оцінює його числом, мірою, частинами, той забирає йому те, що в нього найкраще. Але що, власне, є найкращим у блаженному житті? Його повнота. Межею споживання їжі та пиття є, на мій погляд, ситість. Той з'їсть більше, цей - менше, різниці, однак, немає: обидва ситі. Цей більше випив, той - менше; ну й що з того - обидва ж вгамували спрагу. Цей прожив багато років, той - мало; різниці й тут немає, якщо довгий вік одному дав стільки ж блаженства, скільки другому - короткий. Кого вважаєш не дуже блаженним, той взагалі не блаженний, бо саме це слово - блаженство - несумісне з обмеженням.

«Хто хоробрий, той безстрашний; хто безстрашний, той безтурботний; хто безтурботний, той блаженний». Такий висновок належить нашим філософам. Інші намагаються його заперечити в такий спосіб: мовляв, неправильну, сумнівну думку подаємо як загальновизнану, стверджуючи, що хоробрий не знає страху.- Виходить,- зауважують,- хоробрий не боятиметься навислої над ним небезпеки? Це ж ознака радше божевільного чи несамовитого, ніж хороброго. Хоробрий лише вміє погамувати свій страх, але поза страхом стати не може».- Ті, що так розмірковують, знову ж таки звертають на той самий манівець: менший порок вони вважають доброчесністю. Адже той, хто боїться, хоч і не так часто, й не так сильно, все ж не позбувся того зла, навіть якщо воно менше йому допікає.- «І все-таки вважаю божевільним того, хто не затремтить перед близьким лихом».- Це так, коли йдеться справді про якесь лихо, про зло; коли ж він знатиме, що тут нема жодного зла, й лише одну ганьбу вважатиме злом, то його обов'язком буде спокійно дивитися небезпеці у вічі, зневажаючи те, що на інших наганяє страх. Зрештою, коли припустити, що відсутність страху - це ознака дурня чи божевільця, то, виходить, чим людина розумніша, тим більше страх їй дошкулятиме.- «По-вашому, хоробрий сам лізтиме на рожен?» - Зовсім ні. Він не лякатиметься небезпеки, а лише уникатиме її. Обережність личить йому, страх - не личить.- «То як? Він не лякатиметься ні смерті, ні кайданів, ні вогню, ані всіх інших знарядь у руках фортуни?» - Ні! Він-бо знає, що все це - не зло, а тільки його подобизна. Він сприймає це як уявні страхи, що ними повниться людське життя. Опиши йому полон, батоги, ланцюги, злидні, страждання, що їх завдають тілу хвороба чи насильство,- все це й таке інше, на що б не спромоглася твоя уява, він уважатиме безпідставними страхами. Хай того бояться боязливі. Чи, може, зараховуєш до зла те, на що інколи ми повинні йти з власної волі?

Питаєш, що в такому разі є злом? Піддаватися тому, що лише називається злом, і через те пожертвувати своєю свободою, задля якої треба перенести будь-які труднощі. А свободи нам не бачити, якщо не знехтуємо всім тим, що бере нас під ярмо. Та вони б і не мізкували про те, що личить хороброму, якби взагалі знали, що таке хоробрість. Вона - не в бездумній зухвалості, не в пошуках небезпек, не в потязі до чогось такого, від чого кров у жилах стигне. Ні! Хоробрість - це вміння розрізняти, що справді є злом, а що ми лише приймаємо за зло. Хоробрість якнайпильніше оберігає себе і водночас найтерплячіше зносить усе те, що лише з вигляду є злом.- «То що? Коли хороброму мужеві прикладуть до шиї лезо, коли йому проколюватимуть то якусь одну, то іншу частину тіла, коли він побачить оголеними власні нутрощі, коли час від часу, аби муки були боліснішими, йому пускатимуть із присохлих ран свіжу кров,- скажеш, що він не боїться, не відчуває болю?» - Справді, відчуває біль, адже доброчесність, хоч би якою була вона, не позбавляє людину відчуттів. Але не боїться: непереможний, він звисока споглядає свої страждання. Цікавишся, в якому він тоді душевному стані? В такому, мовби підбадьорював хворого друга.

«Що є злом, те шкодить; що шкодить, те призводить до погіршання; біль і вбогість не погіршують нас, отже, вони не є злом».- «Той висновок,- скажуть,- хибний. Адже те, що шкодить, не завжди робить когось гіршим. Негода, скажімо, й розбурхане море вадять керманичу, але не роблять його гіршим». Дехто із стоїків не залишає без відповіді й цього закиду: й керманич стає гіршим від негоди та бурі, бо не може довести до кінця свого наміру й триматись визначеної дороги. Але ж він стає гіршим не щодо свого мистецтва, а щодо своєї справи. На що перипатетики: «Отже, й мудреця роблять гіршими злидні, страждання й подібні речі, бо, хоч і не позбавляють його доброчесності, та заважають йому у праці».- Ця думка була б правильною, якби керманич і мудрець не перебували у різних обставинах. Для мудреця основне в житті не те, щоб неодмінно довести до кінця все, до чого береться, а те, щоб робити все правильно. Для керманича основне - будь-що довести корабель у гавань. Мистецтва - це прислужники: вони повинні виконати те, що обіцяють; мудрість - володарка і найвища розпорядниця. Мистецтва служать життю, мудрість - наказує. Я ж гадаю, що тут треба відповісти по-іншому. Ніяка буря не робить гіршим ні мистецтва керування судном, ані застосування цього мистецтва в дії. Адже керманич пообіцяв тобі не те, що плавання буде щасливим,- він пообіцяв свою корисну працю і своє вміння керувати судном. І те вміння тим помітніше, чим більше стає на перешкоді якась випадкова сила. Хто міг сказати: «Нептуне, ти ні разу не заскочив того корабля зненацька»,- той ділом довів своє вміння. Буря заважає керманичеві не в його праці, а в успіху.- «То як же це? Керманичу не шкодить те, що не дає йому змоги досягти гавані, що зводить нанівець усі його зусилля, що або жене його назад, або приковує до одного місця, обеззброює?» - Шкодить, певна річ, але як мореплавцеві, а не як керманичу. Інакше він не був би керманичем. Буря, кажу, не тільки не шкодить мистецтву керманича, а й робить те мистецтво очевидним. При погідному морі, як мовиться, кожен може бути стерничим. Лихі пригоди стають на заваді кораблеві, а не тому, хто ним керує, хто несе обов'язок стернового. У ньому, до речі, спостерігаємо мовби дві особи: одна - спільна з усіма, хто сів на той корабель, де він сам є одним із морських мандрівників; друга - властива лиш йому як стерничому. Буря шкодить йому як мандрівнику, а не як стерничому. До того ж мистецтво керування судном - це чуже добро: воно служить тим, кого стерничий везе морем, як мистецтво лікаря - тим, кого він лікує. Що ж до мудрості, то вона - спільне благо: служить і тим, серед кого мудрець живе, а водночас - йому самому. Тому-то для стерничого може виявитися шкідливим те, що буря завадила йому виконати обіцяну іншим послугу; мудрецеві ж не можуть пошкодити ні вбогість, ні біль, ані інші життєві негоди. Все це, якщо й завадить його справі, то тільки в тому, що стосується інших людей. Сам же він - завжди в дії, і найдіяльніший саме тоді, коли на дорозі стає неприхильна фортуна. Якраз тоді він і зайнятий справами мудрос