"Чорні сутінки бару просякнуті димом і
дивом
Ще не займаних пальців,що прагнуть
гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку -
віриш ? -"

Пасічник Наталя.


Ми неслися в густім і розпеченім
ультрамарині
Над прошитою білим пунктиром стрілою
дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній
кабіні,
А довкола - лиш скелі,забуті і
людом
І Богом.

Ледь прикриті дві бруньки,із зрілістю
ще не знайомі,
Та для неї давно не підручник уже
Камасутра.
Що Нью Йорк, Що Техас, що далекий і дикий
Вайомінг -
Вже позаду у дзеркалі все проминуле
Й забуте.

Моя "Західна Зірка" - пір"їна
шістнадцятитонна
Доганяє дві жовті троянди, та марні
старання.
Ніч народить - вони пролетять над
дорожнім бетоном
І помруть,перерізані скальпелем
променів ранніх..

...Ті дві жовті троянди - такі ж, як на столику
в барі
Світлоокої жінки у темному закутку.
Знову
З-під долонь,надто білих ,Маестро з Шопеном
у парі
Під склепінням із диму і дива снують
вечорово...

...Чорний хлопець торкнувся плеча,наче він
винуватий,
Що цей бар нагадав те , чого вже не
буде ніколи.
Те,що мав,-не зберіг,що знайшов-безтурботно
розтратив,
І розлитим вином сподівання із столу-
додолу.

Переплуталось все- що далеке було,
стало близьким.
Ці містечка прилизані - зачіска
Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява ,як те остогиджене
віскі.
Стрімко б"є течія об човЕн
І загублені весла.

Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного
раю,
Доля - млин,календар ллє на нього секунди
й хвилини.
І помалу окремо - на душу і плоть
розтирає
Те,що мало би бути до самої смерті
єдиним.

...А Маестро на клавіші тисне і марить
Парижем,
І не знає, що в ньому грабового лісу
задума,
І лібретто йому на дорогу шартрез
не напише.
Бо землянам - Земля, а на Марсі дороги
задуло.

А мені б хоч на мить світлоокої дами
розкутість,
Над Тернополем місяць до сонного озера
ласий...
...А мулатка регоче до сивого негра
на кутні,
Що під банджо фальшивить старі африканські
романси.