Вступна частина

Він:
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона:
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

І
Ніч:


Він:
Намариться тобі принадлива любові
знеможена блакить подалі від юдолі -
зів’ю туманами і виточу промінням
з уяви барвної твоєї клітку волі.

Вона:
Дай крила, ноче! Звий мене туманом,
дай розчинитись в мареві омани.
Лише на мить, приспавши пильність долі,
впійматись дай в солодку клітку волі.

Він:
Бери.
І розправляй.
Тобі пасують крила.
Ось і рука моя, - тремти, бо ти злетіла.
Гляди, пітьма внизу, - внизу, а не довкола,
І так до обрію, де твердь сполум’яніла.

А ще вогні багать, і скорбна баркарола,
і ворушіння тьми, яка давно зборола
великих і малих, одважних і не дуже,
І страх, яка легка
ти, відчайдухо гола...

Вона:
Пітьма мене повільно відпускає…
А одіж – тінь, в якій себе ховаю.
До крил найбільше личить нагота –
первинна сутність, чиста і проста.

Він:
І нагота твоя чудова - втіха мужу!
Та глянь отам-он, у саду, зриває ружу
коханець вмілий – кида пелюстки під кроки,
красуню зваблює удавано байдужу.

Ну ж бо до мене пригорнись. І мить, як роки!..
Поглянь тепер на ту дівчúну карооку -
краса зів’яла, у світи майнули діти,
вона одна у ліжку, де усі й пороки.

Самотньо унизу. Їм - ніде правди діти,
з бідою сам на сам до старості жевріти.
Не побажаю і тобі, прекрасна діво,
про змогу втрачену коли не будь жаліти.

І мить над вічністю!..
Вернулись ми - грайливо
твій онде кавалер із іншою – не диво?
Вони усі такі, їх змушує природа.
Зріднишся з ним? Чи летимо удаль сміливо?

Вона:
А пам'ятаєш, як було з Ікаром?
Так і вони: самотність їхня – кара.
Вони в польоті бачать тільки цілі,
а не себе. І крила в них незрілі.
Злітають ввись, баласт не поскидавши,
і падають в пороки, надірвавшись.

А інша… Що ж, нехай їй ружі носить.
Вона земна. І крил вона не просить.

Він:(сміється):
Чи пам’ятаю я? Смішна ти, Поселянко.
Здається так тебе назвати мали, й п’янко
цвіло б ім’я твоє, а з ним ельфійська врода,
ти загубилась, я ж найшов тебе, коханко.

О спалахнула як. Зімкнула крила. Цнота!
Вже падала б, якби я не тримав – порода!
Ікар не з ваших був. А що таке пороки
відомо тій, якій невíдома свобода?

А що таке свобода жінки - пошук муки,
дослідження себе у пристрасті, розлуки
і злуки, відданість, душевна рівновага?
Гадаю ще незримі поруч Бога руки. :)

Свобода й крила, що я дав тобі. Навзаєм
я володітиму тобою - ночі раєм.
А вдень літатимеш одна, я не ревнивий.
Відтак на ложі хмарки постіль розстилаєм?

Вона:
(присідаючи на хмарку):
І ти туди ж…
Признаюся, дивуєш.
О, як же ж ти в просторах цих сумуєш…

Так, загубилась. Але я себе шукаю.
А ти шукаєш рабства й, дивно, раю;
залежності від тіла поселянки;
ковток свободи – і самотні ранки.

То хто ти, ноче? Що тебе тривожить?
Чим тобі тіло моє допоможе?

Він: Оракул
...Як танцювала ти! До іскор у волоссі,
та ніжних рук ячання хижого, мов досі
ти воювала з тим, кому уже програла,
кому віддатися повинна би невдовзі.

О, танцювала як! І з листями кружляла,
І над слізьми своїх сестричок промовчала.
І шати падали твої, і ти нагою
над тим схилялася, чия прийшла навала.

Умри ж, о полководцю й магу, смертю злою!
За поневолення! Знеславлення з ганьбою,
за те, що раб наш учорашній - понад нами!
За все упийся вщерть мертвотною водою!

Та в очі глянула йому, в блакитні рани,
яким здавна явив Оракул помсту Панни,
і не змогла убити, бо себе сягнула,
і стільки невідомої колись нірвани...

Не підкорилася Богиня віщій долі,
і віддавалася ночі! Пристрасно доволі.
Так само, як і ти, кохана Поселянко,
та вже світанок, о поглянь, женці у полі.

Вона:
........................................
........................................