І.
Життя сповнене несподіванок. Ніколи не думав, що отак, зненацька, отримаю подібну пропозицію. В понеділок зранку викликав до себе «шеф».
- Романе, до Німеччини поїдеш?
- Та… – від несподіванки я розгубився і не знав, що сказати.
- Не переживай, кошти на дорогу дамо, квиток на літак купимо.
- А чому «таке щастя» випало саме мені?
- Колектив районного будинку культури їде на міжнародний фестиваль, потрібен перекладач.
- Та я ж не перекладач?
- Зате знаєш німецьку краще за деяких перекладачів… Я чув твою німецьку під час укладання контракту з німцями місяць тому. То що – поїдеш?
- Все так несподівано… Треба подумати…Я ще ніколи ніде не їздив…
- Поїздка за тиждень. Подумай до завтра.
- Гаразд…
Отакої! До Німеччини! Ну й дива…Понад усе я переймався тим, що доведеться летіти літаком. На той час більшість моїх знайомих і друзів вже мали цей досвід. Я ж у свої 42 роки досі ніде «не літав» і страшенно боявся літаків. Літаки мені здавалися найнебезпечнішим видом транспорту…. Ще б пак! Де ти подінешся на такенній висоті, коли раптом щось станеться? Або що робити, коли знудить?

ІІ.
У всьому була «винна» моя німецька. В середній школі, окрім кількох фраз німецькою, я так нічого і не навчився. Воно й дивно, бо наш вчитель німецької Микола Йосипович, водночас, був ще й вчителем англійської і співу і сам знав лише кілька фраз на обох мовах і міг навчити хіба що абетки. Але я на нього не ображаюся, бо він був добрий чоловік, а іншого «іноземця» в селі не було. Отож він «навчав» як міг… Звісно, співав він краще, а ще краще грав на акордеоні… З поміж усіх його «талантів», гра на акордеоні мені подобалася найбільше. Треба сказати, що той акордеон мав чудове звучання. Я був зачарований його перламутровим оздобленням і чорно-білою клавіатурою. Акордеон називався «Weltmeister». Вже згодом я довідався, що його було зроблено в Німеччині. По закінченню уроку співу, коли лунав дзвінок на перерву, а вчитель ще продовжував щось писати у шкільнім журналі, я тихенько підбирався до стільця, на котрому стояв акордеон, оглядав його з усіх боків і гладив рукою.
- Що, подобається акордеон, Романе?
- Так.
- Хочеш, вчитиму тебе на ньому грати?
- Ага!
- Спершу поговоримо з твоїми батьками, гаразд?
- Ага…
Батьків довго вмовляти не довелось. Їм було на руку, що я не вештатимусь невідомо де, а матиму «заняття». Тож двічі на тиждень, по обіді, я ходив до Миколи Йосиповича додому і вчився грати на акордеоні. Моїй радості не було меж. Не біда, що мені, 10 річному хлопчакові, той «Weltmeister» був завеликий і заважкий. Я мав такий потяг до тої науки, що міг би розтягнути міх ще більшого інструменту. У моїй голові постійно крутилися тогочасні мелодії і пісні.
-Миколо Йосиповичу, а звідкіля у вас цей акордеон? – запитав я одного дня вчителя.
-Якось розповім, не сьогодні…
-Правда, що він німецький?
-Що правда, то правда, вміють робити…

ІІІ.
По закінченню школи я вступив до вузу в обласному центрі. Звісно, як у кожному вузі, в нашому була «художня самодіяльність». Під час студентських вечорів і вечірок, різноманітних пісенних конкурсів я «вишивав» на акордеоні, який ще в школі придбали мені батьки – викупили в районного воєнкома. Він привіз з Берліна трофейний акордеон, хоч сам грати на ньому не вмів. Тримав вдома «для краси»…
Мій репертуар складався з українських, польських, російських, німецьких пісень…Польської навчитися було найлегше – Польща була поруч. У гуртожитку щодня слухав через портативний приймач польське «Radio Jedynka». Мій товариш – заядлий книгоман, прилучив мене до читання детективів польською. На той час шедеври детективного жанру можна було прочитати здебільшого на польській. В книгарні іноземної літератури була окрема полиця з детективами кишенькового формату в тонкій обкладинці.

З німецькою було гірше. Я виконував на ній кілька естрадних пісень, завчивши слова напам’ять. Якось одружувався мій однокурсник. Він був старший за мене, після війська. Запросив мене на весілля до місцевого кафе, з тим, щоб я трохи розважив студентство. Мене довго вмовляти не треба було – пісні я виконував залюбки, а тут ще можна було добре попоїсти Для тогочасного студента це щастя.
Після того, як я репрезентував публіці свій «співочий талант», до мене підійшов незнайомець і сказав, що зі мною хоче поспілкуватись одна пані. Я був заінтригований. Як виявилось – пані мала років за шістдесят. Я чемно привітався і відрекомендувався…
-Роман…
-Юначе, ви співали оту німецьку пісню sehr gut але ваша вимова доволі «кульгава». Якщо бажаєте, можемо зайнятись німецькою…Безкоштовно, звісно…

Незнайомка – Ельза Францівна, виявилась викладачем німецької. Пенсіонерка. До закінчення вузу мені залишався один рік. Двічі на тиждень я відвідував Ельзу Францівну в старому будинку з колонами на околиці міста – колишньому помешканні польського лікаря. Протягом цього року я таки «заговорив» німецькою з берлінським акцентом
Ми говорили про Гете, Ремарка, Рільке, Бетховена. Ельза Францівна пригощала мене чаєм з тістечками, які вона пекла сама, і вишневим варенням.
-Bitte, mein lieber Freund…
-Дякую, ваші тістечка і варення справді неперевершені…
-Не забувайте щодня читати кілька сторінок німецькою…
-Авжеж, обіцяю…
Обіцянку я дотримував не завжди, то правда. Студентське життя настільки насичене подіями, що постійно бракувало часу. Як би там не було, я був вдячний Ельзі Францівні за німецьку і чаювання. По закінченню вузу за направленням я опинився в іншому місті. Час від часу телефонував до неї. Вона щоразу «перевіряла» мою вимову і наполягала на спілкуванні німецькою навіть телефоном

IV.
Історію акордеону Миколи Йосиповича я довідався лише через кілька років по закінченню школи…Навчальний тиждень добігав кінця. В п’ятницю по обіді більшість студентів роз’їжджалися по домівках за продуктами і батьківськими грошима. То був кінець січня, за вікном мінус п’ятнадцять… Щойно закінчилась остання «пара», я стрімголов помчав до студентської роздягальні за зимовою курткою і шапкою, – автобус до села відходив за хвилин сорок і треба було встигнути дістатись до автовокзалу. Отримавши в роздягальні куртку, щодуху помчав до виходу, вдягаючись «на ходу». В рукаві шапки не було… «Що за жарти» – промайнуло в голові. Повернувся до роздягальні за шапкою. Чергова, оглянувши місце, де висіла моя куртка знічено відповіла: «Шапки нема…». Я й сам бачив, що нема… Хтось «позичив». До відходу автобуса залишалось півгодини. Махнувши рукою на шапку, я побіг до тролейбусної зупинки через дорогу. Дякувати Богу, що квиток на автобус лежав у кишені – я придбав його завчасно на тижні.

За дві години я був у селі. Щоправда до батьківського дому ще треба було йти кілька кілометрів пішки. Ховаючи голову в комір куртки, я пішов навпростець через городи, – так можна було «скосити» півкілометра. Як на біду того дня було вітряно. Мороз з вітром – справа кепська. Я відчув, що вуха промерзли не на жарт. Намагався закрити їх руками, але де там. Проходячи повз хату вчителя німецької, помітив, що він ніс в’язанку дров.
-Романе, це ти!
-Я, Миколо Йосиповичу!
-В таку погоду і без шапки? Що за жарти!
-Та які там жарти, хтось шапку поцупив…
-Ану зайди до мене, я тобі щось дам на голову, бо застудишся.
-Буду вдячний, бо я вже вух не чую.
У хаті вчителя було тепло і затишно. В грубці потріскували дрова. Я сів на стілець поруч з грубкою, притулившись до неї спиною.
- Може чаю, Романе, ти як?
- Не відмовлюся, Миколо Йосиповичу?
- Якраз чайник закипів…
- То кажеш, шапку «позичили»?
- Еге ж, хтось зі своїх, звісно, в інституті…
- В інституті то таке, от у сусідньому селі минулої неділі в чоловіка шапку «позичили» на Службі Божій у церкві, уявляєш? Поки правилося – поклав її на лавку поруч себе. Виходити з церкви – а шапки нема…Гарна була шапка – з нутрії.
- Мені дівчина з моєї групи розповідала, що її знайому пограбували на самі Різдвяні свята! Вони мешкають у місті, в багатоквартирному будинку. Зателефонували в двері. Господарі, звісно, відчинили – на порозі «вертеп», хлопці, дівчата – біля десяти осіб. Запросили їх до хати. Ті колядували, віншували. Все, як то кажуть, «як має бути». А згодом виявилось, що з хати щезли золоті прикраси з серванту.
- Ну і ну…Не бояться люди гріха.
- Ви ще трохи граєте на акордеоні, Миколо Йосиповичу?
- Зрідка, коли є настрій. А ти, я чув у вузі «перший музика»?
- Ну, не перший, але й не гірший
- Я ще тоді бачив, що з тебе будуть люди. До інструменту треба мати терпіння і наполегливість, а ще – любити цю справу. В тебе це було. Зізнайся – певно від дівчат відбою нема – їм подобаються музики
- То все, дякуючи вам Миколо Йосиповичу, дозвольте запитати?
- Питай.
- Розкажіть про свій акордеон…Ну, звідки ви його взяли…Колись ви казали, що розкажете якось…
- Тепер можна, ти вже виріс…Ти пий чай, грійся…
- Дякую…

Розповідь Миколи Йосиповича
Йшов повоєнний 1948 рік… Десь о цій порі, що зараз…Зима була сніжна, морозна. Ми з батьками жили в невеликому містечку поруч з залізничною колією. Більшість будинків були зруйновані. Люди щодня розбирали завали і розчищали дороги. Їсти не було що. Того дня мама зварила картоплі. Мені було 17 років. Я витягнув з печі військовий «казанок» з картоплею і саме збирався попоїсти. З’їв кілька картоплин і пішов на вулицю в напрямку залізничної станції. Ми любили ходити до колії дивитися на потяги, добре знали час проходження товарних і пасажирських.
Відійшовши метрів з триста від дому, я несподівано побачив перед собою дивно вбраного чоловіка – у довгій військовій шинелі, з військовою «пілоткою» і жіночою хусткою на голові, в старих черевиках замість шнурків – дріт. В голові промайнула думка: «Схоже, це німець! Але звідкіля він тут взявся!»
-Essen, їсти – тремтячим голосом промовив до мене незнайомець.
Я, відверто кажучи, спершу розгубився. Не міг ніяк второпати, як німець опинився саме тут, на нашій вулиці! Востаннє я бачив «живих» німців 1944 року, коли поряд з нашим містечком проходила лінія фронту. На той час я вже не відчував до них нічого – ані доброго ані злого.
Як виявилось, німець трохи знав російську. Хоч я знав її так само, як він – ми таки змогли порозумітись. Жалюгідний вигляд німця мене розчулив і я запросив його до себе додому.
-Можна їсти?
В «казанку» залишилося кілька картоплин. Я запросив його до столу. Він зняв з голови військову пілотку і хустку. Заросле щетиною обличчя було змарніле і бліде. Під очима – синці. Німець розповів, що під час війни він потрапив в полон. Разом з іншими його відправили до Сибіру. Зараз, з кількома сотнями військовополонених він повертається додому. Він був зі Східної Німеччини. В їхньому таборі «проводили роботу» німецькі комуністи-агітатори. Тих, хто погоджувався «будувати соціалізм» у новій німецькій республіці – відпускали додому. Німця звали Гюнтер Браун. Він був родом з Цвікау.
За столом німець витягнув з кишені маленький розкладний ніж, взяв з «казанка» ще теплу картоплину, потримав її в руках, притулив до обличчя, а потім ножем почав акуратно знімати з неї шкірку. Розрізав картоплину на чотири частини, посолив і поклав один шматок до рота. По його щоці котилася сльоза…
-Можне ще? – запитав він.
-Будь-ласка, – відповів я…
-А можна взяти дві картоплини з собою?
-Беріть…
З’ївши кілька картоплин, він подякував і почав збиратися. Їх відпустили з потяга на годину, треба було бути на місці вчасно. Його руки були потріскані від холоду. В очах ледь жевріло життя…
-Danke schőn… Хлопче, ходи зі мною до потяга…
-Для чого?
-Хочу тобі дещо дати на пам’ять… Не бійся…
-Я не боюся…
-От і добре, ходім, мені не можна спізнюватися. Мене чекають вдома, розумієш?
За двадцять хвилин ми дісталися залізничної станції. Долівки товарних вагонів були встелені соломою. Біля вагонів групами по кілька десятків чоловік, тремтячи від холоду, стояли в таких же як, Гюнтер, військових шинелях, німці. Гюнтер заскочив до одного з вагонів і за мить повернувся з великим чорним чемоданом у руці.
-Тримай, це від мене.
-Не можу, занадто великий дарунок…
-Візьми, прошу…
-А що це?
-Мій акордеон… Ти вмієш грати на акордеоні?
-Ні…
-Тоді навчишся…Ну, Auf Wiedersehen!
Я стояв поруч з Гюнтеровим чемоданом допоки потяг не щез з очей… Відтоді в моє життя увійшла…музика…

V.
У вівторок я знову в кабінеті «шефа».
- Ну то що, Романе, надумав їхати?
- Можна…
- Можна чи їдеш?
- Та поїду, якщо треба…
- Іноземний паспорт тобі «підготують» на п’ятницю.
- Наступного понеділка на дев’яту ранку підійдеш до Будинку культури. Там чекатиме автобус. Відвезе вас в аеропорт. Питання є? Ну, давай, не підведи мене.
- Дякую, Андрійовичу…
- Подякуєш пізніше.

VI.
Літак летів до Лейпцига. Загалом, я переніс політ добре…Ще ніколи не бачив землю з такої висоти! А які гарні хмари довкола! Учасники колективу народної творчості сиділи поруч і радісно гомоніли. Для них подібні поїздки – не новина. Торік вони були в Англії, Франції. Щасливчики – можуть побачити світ на власні очі, а не по телебаченню.

Нас розмістили в невеличкому готелі на околиці міста – так дешевше. Я допоміг німцям розібратися з нашими документами в реєстратурі. Мені дістався окремий номер – просто і скромно, але є все, що потрібно, гаряча вода впродовж усієї доби. На вечерю ми скуштували німецьких смажених ковбасок з гірчицею і пивом.
Фестиваль тривав тиждень. Щодня вранці я разом зі своєю групою їхав до місця виступу художніх колективів, допомагав налагоджувати «творчі контакти», спілкуватися, зробити «закупи». По обіді мав час оглянути місто. Було враження, наче потрапив на кілька сотень літ назад – старі, доглянуті будиночки, церкви, міська бруківка… Все це я міг порівнювати хіба що з Латвією і Литвою, де бачив щось подібне кілька років тому.
Якось, оглядаючи готель, помітив на стіні в рамочках подяки за добре обслуговування відвідувачів і гостей. В одній з них прочитав – «Гюнтеру Брауну за відмінний сервіс і гостинність, з подякою…». «Так, звідкіля я чув це ім’я?…Гюнтер…Браун?»

Маю таку хибу – якщо не можу щось пригадати, буду мучитись, допоки не пригадаю. Вночі, вже лежачи у ліжку, таки пригадав, де я чув це ім’я – вдома у свого вчителя Миколи Йосиповича того січневого вечора, коли він пригрів мене, змерзлого наскрізь, без шапки, і, напоївши чаєм, розповів історію про німецький акордеон.
Наступного ранку я помчав до реєстратури готелю на першому поверсі.
-Скажіть будь-ласка, Гюнтер Браун це хто?
-Власник готелю.
-А як з ним можна зустрітися?
-Нині по обіді о четвертій він буде тут, що йому передати?
-Передайте, що перекладач української делегації хотів би з ним поговорити.
-Гаразд.
Весь день з нетерпінням очікував четвертої години. Наприкінці фестивального дня відразу поїхав до готелю. Щойно зайшов до вестибюлю, як почув голос реєстратора:
-Пане Романе Самчук, пан Гюнтер чекає вас у своєму кабінеті о четвертій п’ятнадцять.
-Дуже дякую!
Я пішов до своєї кімнати, вдягнув чисту сорочку і о 16.15 був біля кабінету власника готелю. Постукав у двері. З того боку відповіли:
-Прошу, заходьте!
-Дякую.
-Перепрошую, з ким маю справу?
-Роман Самчук, з України.
-Дуже приємно, прошу сідайте. Є якісь зауваження щодо сервісу чи харчування?
-Ні, все гаразд, я по особистій справі.
Власникові готелю на вигляд було біля 45 років. Я не знав з чого почати.
-Скажіть будь-ласка, а в місті багато людей з таким прізвищем, як у вас? – запитую господаря готелю.
-Не так, щоб багато, але кілька є.
-А Гюнтерів Браунів теж багато?
-Кілька, а що?
Далі я розповів йому історію, котру почув від свого шкільного вчителя. Чоловік уважно слухає, а згодом, після довгої паузи каже…
-Це мій батько…Ви розповіли про мого батька…Ту ж історію я чув від нього тут.
-То ваш батько таки доїхав додому!
-Так…

Потім я розповів йому, як завдяки Миколі Йосиповичу, сам навчився грати на акордеоні. Ми обоє перебували під великим враженням від усього. Хто б міг подумати! Адже все могло скластися зовсім інакше, я міг не погодитися поїхати сюди і тобі б не було цього готелю і цієї розмови!
-А як ваш батько? – запитую пана Гюнтера.
-Помер кілька років тому, похований на місцевому кладовищі…

Фестиваль добіг кінця… Залишаючи готель, ми написали кілька вдячних слів до книги відгуків. Гюнтер Браун дав мені свою візитівку і запросив у гості. В літаку, закривши очі, я знову і знову подумки повертався до нашої з Гюнтером розмови в готелі і думав про те, як невдовзі буду вдома і про все розповім Миколі Йосиповичу. Він не повірить! А ще я думав про те, як навіть на війні залишається місце для людських стосунків і милосердя…
В моїх навушниках лунала музика, в котрій звучав ніжний голос акордеону…

22 листопада 2009 року.
Тернопіль