Колись,
як дощ
утопче
в ґрунт
сліди
І перший сніг притрусить буре місиво,
Щоб відпочити від житечних див,
Спечу для музи кілька тірамісу.


Ти ж, прожектер, укрившись пледом з мар,
Сьорбати будеш каву… Й пахітоска
Світитеме на твій новий роман.
Ми стрінемось в раю - його герої.
Нас розділятиме
довжезний
віадук…
Ще любляча, та вже пливка, безплотна,
Ітиму я - на пломінь губ і рук
І шепотітиму:” Без тебе… божеволію…”

Нехай - в романі. Та отут, в бутті,
Мені замало ролі одаліски.
Благати сніг - щоби тихіше мів…
Прохати дощ - не крапотіть в день стрічі…

Пожбур пісний роман за фалди штор.
Розкрий вікно -
орканом розбуялим!
Ти ж плів колись:”Мій дід - конкістадор…”
Пора мій форт навік завоювати.