Давай, пограємо в життя:
Ставай на Долі шахівницю, –
Віщує – чуєш? – вража криця
Чиєїсь крові пролиття.

Вперід, пішак, лише вперід!
Крокуй до слави чи до страти,
Нехай натерли плечі лати
І вкотре марш-кидок убрід…

Лиш не питай себе: яка
Клітинка завтра – біла, чорна?
Бо душу розпачем огорне, –
Це вірна смерть для вояка.

Та ось і фініш… Ти – в ферзях,
Король святкує перемогу.
Чому ж, сумний, волочиш ноги,
Вглядаєшся в пройдешній шлях?

Чом нагорода не п’янить
Тобі ні взору, ані духу?
Лише пригадуєш, як слухав
Спів жайвора в затишшя мить.

Було так просто мимохідь
Ділити світ на чорне-біле
І бачити, як знавіснілість
У вражім погляді горить.

…Але скінчився якось бій;
Плетешся втомлено між трупів.
Усе сприймається так тупо…
Аж ось лежить противник твій.

Ще зовсім юний. А в очах
Його розкритих – синє небо,
В яке зринає мрія-лебідь
І тихо тане… Світ зачах.

Не полічити, скільки мрій –
Таких живих, таких барвистих
І по-дитячому пречистих
Понищив меч безжальний твій…

Досяг мети? Скоріш вона
Тебе настигла мов розплата, –
Бо завше будеш пам’ятати
Ці очі, мрії-знамена…

Давай, пограємо в життя.
Але воно – не шахівниця:
Тут всі фігури мають лиця,
Бажання, волю, почуття.