ЧОРНА КНИГА ПАМ'ЯТІ

Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.

ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Голодомор... Налякана зозулька
Нікому більше літ не роздає...
А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
І кров людську з вином грузинським п'є.

Гарячу кров, солону, українську -
Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
Хто перемеле мУку материнську,
Чужинців спинить, клятих ненажер?

Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
Стернею, з жаху, дибляться поля.
О горе, горе! Горе всенародне!
Сльозами й болем давиться земля.

Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
Хати померлим "хрестяться" услід...
А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
Вся Україна: дія, слово й рід.

ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ

Пам'ятаєш, дощику,
як на страву в горщику
дмухав вітерець?
...Вже поля - тернинками -
чорними обжинками.
Смерть - тепер тут жнець.

Скільки люду вимерло!
Душі, й ті, щось вижерло.
Кажуть - недорід.
Серпень. Серп із молотом.
Морять, морять голодом
український рід.

Все до крихти вигребли,
до пилинки вимели
нелюди-кати.
Чи й серця їм струпіли?
Віз трамбують трупами!
Господи, прости...

Дощику із пісеньки,
дітки просять їстоньки
все тихіш... тихіш...
Ноженята - трісочки.
В хаті ж ані рісочки,
хоч лягай під ніж!

Заколишу мученьку,
та й заломлю рученьки
з розпачу-біди.
...Іди-іди, дощику,
зварю тобі борщику
з сліз і лободи.

АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО

Кремль.
Серп-молот.
Сатана.

Горе.
Поле.
Сарана.

Голод.
Трупи.
Без війни!

Доля.
Воля.
Де вони?

РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ

Виспівують підручники й посібники
Про щастя в колективному труді...
Ми всі тепер в селі - одноосібники,
Замкнувся кожен у своїй біді.

Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
Хоч страшно це звучить, та далебі,
Перед очима смерті, як в любові, -
За себе кожен, кожен по собі.

Лише дверей ніхто не замикає -
Нема потреби, та й бракує сил...
І спільна яма десь в яру ковтає
Стеблини тіл, що голод накосив.

І вижити - як витягнути козиря...
Ще є вода і жменя лободи.
І є хати, що мають ще господаря,
Та вже ніде немає господИ.

ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"

Ковтає душі паща комунізму.
Край сліз і горя - нас сюди й вели.
Тікати ніде. І вертатись пізно.
Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.

Надію вбито. Віра - напівмертва.
Любов - уже сама нас обмина:
Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
Тепер у ній господар - сатана.

Червоне пекло - по усій сторонці.
І мука - божевільна та німа.
Були ж в людей крилаті охоронці!
Здається, більше жодного нема.

Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
Сам зрікся крил, повісив на стіні.
...Для нас покара - жити, а не вмерти.
Невже немає прощення мені?!

ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

Дядьки забрали батечка.
І ледве ходять матінка.
Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
В віконці - неба латочка.
І світ - порожня маківка.
І сніг - важкий, а був колись як пух.

І смерть знов жертв шукатиме...
Тихенько... ша... мій хлопчику,
Не плач, ще політай в своєму сні.
А поки ти літатимеш,
Я зварю нам окропчику
І юшечки з торішньої стерні.

Я підведусь поволеньки...
Я сильна, я ж бо - старшенька...
Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
"Ти є ще, добрий Боженьку?!
Врятуй мене і братика!"
...Де ж ненька забарились?
Я боюсь...

ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ

...Який жахливий звук! -
шкребе по серцю.
...Як поріділи скрізь
чуприни стріх...
Не зупиняйсь!
Впадеш -
то напівмертву
на воза вкинуть,
десь зариють в сніг.

А близько серця -
крихітний зарібок
за всі гіркі
колгоспні трудодні -
безцінний скарб -
шматок глевкого хліба.
І кволий сором -
в серці,
десь на дні.

Безсиле тіло.
І душа - каліцтво.
І всюди - горе й біль.
Куди вже гірш?!
...А звук росте,
так наче по -сусідству
хтось божевільний
точить,
точить ніж...


ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ

Здаля обходять лігво людолова.
Де перестріне - там і пропадеш.
...Була й у нього донька чорноброва.
І син Іванко. І дружина теж.

Він ще живий. Та він вже не людина.
Він на вечерю власну душу з'їв.
Господь йому суддя! Його провина,
Як не крути, на совісті катів.

Бо й сам уже не чує, що белькоче,
І не збагне, що коїться із ним.
...І все щось в казані його булькоче,
і з комина щодня - солодкий дим.

ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ

Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нового врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.

Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
А тій вдовиці - хоч у петлю лізь!
Вона - ще мати. І благала й жебрала.
Кати - глухі. А голод - він же скрізь.

Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак - все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.

Від смерті вже нічим не відкупитися.
Страшна й голодна. І приходить натще.
...Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.

СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
ОЧИМА СМЕРТІ

У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
Всміхається кудись у далечінь:

Де рік молочних береги медові,
Поля духмяні і Козацький Луг.
Де всі щасливі і живі-здорові,
І пісня в небі, й благодать навкруг.

Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
І стежечка - весела та в'юнка.
...Колише мати мертвого синочка, -
До тріснутого серця притиска.

СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ

Скорботний шлях... О, доле осоружна!
Нема ні краю в нього, ні межі.
Збирає смерть своє страшне подушне,
А тут - уже нікого, ні душі.

Ця хата за всіма вже відмолилась,
Всіх до гарби очима провела...
У ній - три дні, як пустка поселилась,
Ще й протяги з собою привела.

Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
І довго-довго дивиться услід...
Збирає смерть своє страшне подушне.
Коли б уже скоріше на той світ!

ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО

П'ємо більш року чашу цю полинну,
А світові - немов зашили рот.
Було: ламали голодом людину,
Але щоб так ламати весь народ?!

Отак одразу всіх і поголовно -
На ешафот страждань заволокти!
А смерть катюгам служить безвідмовно,
Їй головне - терпінням запастись.

Гарба простора, шкапа сухоребра.
"Чистильники" і трупів щтабелі -
Оце й усе, що Костомасі треба.
І, звісно, трохи вільної землі.

Бо й так уже - могила на могилі,
Мов рани, що розкриються колись:
Де мертві - наче янголи безкрилі,
Де смертні - у Безсмерті - обнялись.

НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Намучилась... Наговорилась з болем...
І наковталась сліз, як м'якуша.
Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
Усе, що залишилося: душа.

Все інше - відпалало і відпало,
Прорісши житом у чужім житті.
Була би з тілом, - досі б ще смоктало
Під ложечкою, десь у животі.

А так - терпИмо. Тиха і прозора,
Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
Усе, що відчуваю: чорне горе...
Усе, що й досі сниться: білий хліб...

Та головне - вона таки воскресла.
Моя свята змордована земля.
...Лечу собі, легка і безтілесна.
А навкруги - рої таких як я.

P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА

РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
Клює собі наш смуток на обід:
То про посуху щось ліниво каркне,
То про якийсь примарний недорід.

А ми, помірно ситі й терпеливі,
Заручники своєї доброти, -
Лиш одвертаєм погляди цнотливі
Від спухлих ликів мучеників тих.

Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
Нам вклав у гени слово "геноцид"!
...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
Їм за нащадків перед Богом - стид.

16.11.-26.11.2007