«Я пишу не для того, щоб завдати болю. Навпаки, я пишу, щоб вгамувати цей біль», – промовляє автор вустами головного героя.
Вдале поєднання реальних біографічних фактів і літературної фікції – роман, котрий претендує називатися сімейним. Париж-Брест – історія руху по колу, втечі і повернення, отруйних поглядів там, де мала б панувати сімейна ідилія. Герой тікає світ за очі з Бресту і повертається у місто, пронизане спогадами дитинства, яке він щосили намався викреслити зі свого життя. Проте, власне місто – Брест – не є винуватцем у цій ситуації. Стереотипна думка щодо мізерності й нікчемності Бресту створена лише для того, щоб одного дня бути спростованою. Ставлення героя до міста зумовлене почуттями і спогадами, пережитими в ньому, котрі стали для нього тягарем на все життя.
Родинне коло, де кожен вправно грає відведену йому роль: стара бабуся, в руках якої вісімнадцять мільйонів; мати зі своєю нікому не цікавою лавкою сувенірів; син служниці – авантюрист, котрий не втрачає нагоди випробувати власну долю і чужі нерви; брат, котрий приховує всім давно відомий факт – свою нетрадиційну орієнтацію; батько, усунений з посади через чотирнадцять мільйонів, зникнення котрих лягло на його совість…
За декілька років до цього бабуся Луї зустріла заможного чоловіка в одній з престижних місцевих кав’ярень, котра вважалась місцем для заможних людей. Погодившись стати його дружиною вона успадкувала і ту заздрісну суму грошей, і шикарну квартиру. Не бажаючи їхати з батьками на південь, онука оселився в квартирі поверхом нижче. В такий спосіб Луї став ще більш обмеженим у своїх діях, оскільки навіть найменша дрібниця одразу доходила до відома матері. У центрі цих насичених, але сповнених гіркого смутку сімейних сутичок постали, безумовно, гроші. Його товариш, син Кермерів, задиркуватий, наглий, без жодного почуття сорому і страху, провокуватиме його наводити порядок в чужих домівках і у власному житті. Обкрадаючи свою стареньку бабусю, Луї здобуває достатньо грошей, щоб почати нове життя у новому місті – в Парижі.
І ось письменник-початківець, хоче відкрити всі карти й розставити крапки над і у цій сімейній історії, в котрій від сім’ї залишилась сама лише формальність. Він їде з дому з порожніми руками, а через три роки повертається з рукописним варіантом роману, написати який, йому спало на думку ще в юнацькі роки. Те бажання герой пам’ятатиме, мабуть, усе життя. І саме бажання, і те, як він розповів про нього своєму єдиному товаришеві – сину Кермерів, і те, як той щодуху висміяв його. Саме це і стало вирішальним моментом. До основної мети написання роману додається ще одна – довести, що він може це зробити, і зробить це.
«Чула, ти пишеш щось про нас», - однієї фрази з вуст матері достатньо, щоб паралізувати свідомість вже начебто дорослого сина. Змішані почуття заволодівають серцем Луї – страх від можливості бути осоромленим, стати вигнанцем у сім’ї своїх батьків, небажання протистояти шквалу обурених криків і пояснювати щось, виправдовуючись. Насправді ж, які можуть бути пояснення? Все, що міг, герой вже пояснив у своєму романі. Кожна зі ста сімдесят п’яти сторінок бездоганно відтворює ставлення молодого хлопця до людей, до своєї родини і до суспільства загалом. І ставлення це переважно зневажливе. Доля чорної іронії відчувається у кожній з чотирьох частин роману, остання з яких, так і називається – «щось про нас».
У цьому щось – rien de spécial, як сказали б французи. Лише трохи прикрашені реальні факти: секрет брата, стара, але ще ніким не забута історія про сина Кермерів, безкінечні згадки про слова, котрі так і не були сказані.
Луї зневажає це суспільство, котре йому здається подібним до кола, у центрі якого гора грошей. Один за одним люди входять у нього, намагаючись дістатися вершини, здертися на неї і встановити в центрі прапор зі своїм ім’ям.
Маленьке містечко стає ідеальним місцем для міжкласових сутичок, у яких кожен розцінює людину лише згідно його матеріального стану. Мати Луї та син Кермерів – здавалося б двоє найближчих людей, належать, однак, до різних світів, кожен з яких зневажливо ставиться до іншого. Розкол на два світи бачимо і в душі героя, що призводить до внутрішнього протистояння і почуття невизначеності.
По завершенні написання сімейного роману Луї здається, що він досконало проаналізував помилки кожного з членів родини і може передбачити їх поведінку на декілька кроків вперед. Проте, мати, прочитав небажану правду про себе, написану рукою сина, зрозумівши його справжнє ставлення до них, не вдається до істерик і не створює нікому не потрібного шуму. На диво усім, вони обирає смиренне мовчання. Так, Луї покидає батьківський дім, скинувши тяжкий тягар з душі. Це кінець. І роману, і безкінечного руху по колу спогадів, котрий штовхав героя писати.
Стиль Тангі Вьєль вражає: унікальний письмо, далеке від класики, та інтригуючий сюжет, події якого не виходять за межі двох міст та дійових осіб, котрих можна злічити на пальцях однієї руки. Кожна сцена цієї сімейної історії пов’язана з наступною причинно-наслідковим ланцюжком швидкого ритму фраз і детальним описом сцен. Париж-Брест – це підробка сімейного роману, так само як і сім’я самого героя.
Париж і Брест, як література і життєві реалії, – такі ж віддалені й такі ж нероздільні. А сам роман – як заповнення порожнього альбому для фотографій спогадами свого минулого, численні сторінки якого пронизані гіркою іронією в адресу людської жадібності та лицемірства. Допитливому читачеві буде до смаку випробувати свою здатність відчувати літературу. Що з описаного в романі правда, основана на біографії автора, а що вигадка? Як віднайти тонку грань, яка водночас поєднує і розмежовує життя автора та його героя?