Від редакції ПМ
Сергій Пантюк, український письменник. Член Національної спілки журналістів України (від 1993 року) та Національної спілки письменників України (від 1997 року), віднещодавна ще і секретар НСПУ по роботі з молодими письменниками.
Звідси і посилена наша увага до публічної діяльності
публічної особи - з максимальною повагою і максимальною допитливістю...
Дотичні матеріали
Відкритий лист Сергію Пантюку ("Ніч еротичної поезії")
Сергій Пантюк - "Вчимося писати вірші, або як не стати графоманом"

http://krugozir.com.ua/ukr/courses/139/1655
Викладач: Пантюк Сергій
Нині мало не кожен другий бавиться віршами. Хтось пише просто для себе, хтось же марить, аби його поезію прочитало щонайбільше людей. А тому публікує твори на десятках літературних сайтів, більшість з яких вже нагадують смітник або музей графоманії. І кожен графоман нині знайде собі в мережі десяток таких же прихильників, які називатимуть його генієм. А бути ним, у наш час верлібру, неримованої поезії і прози у віршах, здається, взагалі нескладно. Але це лиш здається. Бо навіть верлібри мають свої закони побудови (так, іноді цими законами можна нехтувати, але не бездумно, а розуміючи усю природу вірша).

Тож аби не поповнити лави графоманів, Ви маєте знати (і дізнаєтеся у нас на курсі) наступне:

про віршовані розміри та доцільність їх використання;
види римування та класифікацію рим;
що таке строфи та які вони бувають;
про засоби поетизації мови;
як знайти яскравий образ, метафору, символ;
про очевидні і не дуже кліше в поезії;
історію розвитку та занепаду верлібру.

Уся теорія буде ілюструватися та розбиратися на прикладах (вдалих і не дуже) світової класики, сучасної іноземної та української літератури. Ви почнете бачити каркас поезії, відразу відрізняти вартісний твір від не вартого уваги.

Крім того, Ви навчитеся:

орієнтуватися у різних зразках поетичної мови;
грамотно аналізувати поезію;
використовувати поетичну гру буриме.

На заняття можете принести кілька своїх віршів, аби наприкінці зачитати їх. Ви отримаєте конструктивну критику і поради від слухачів та викладача - поета та видавця Сергія Пантюка. Він постійно шукає нові таланти, аби видати їхні твори у власному видавництві.

А ще, Ви почуєте, як молодому письменнику пробитися в літературу, з чого починати та де пробувати публікуватися. Як оформлювати рукописи перед подачею у видавництво та як вести переговори з видавцями.

Тривалість: 3 години



Олекса Мельник
«Квартирник Сергія Пантюка у Львові»


http://snovyda.com.ua/events/39-kvartyrnyk-serhija-pantjuka-u-lvovi.html

Цієї суботи без галасу і плакатів, без сюжетів по зомбоящику і виснажливих спалахів фотоапаратів, розкуто і без зайвого пафосу у Львові провів свій перший квартирник чудовий український поет, письменник, журналіст, громадський діяч і просто хороша людина Сергій «Сліва» Пантюк. Захід було організовано творчим об'єднанням "ВЕЖА", за підтримки ART Group BodyStatic та з ініціативи поета Влада Шубєнкова.

На зустрічі виявилося, що квартирники – невідомий представникам високих поетичних сфер України формат малого виступу. Тому не зайвим буде витлумачити для широкого загалу, що ж воно таке насправді. А по суті – це зустріч митця зі своїми шанувальниками в приміщенні квартири (звідки, власне, походить назва) без кордонів сцени, трибуни чи ще якогось місця виступу. Це живе спілкування із справжніми людьми, які можуть побачити не публічну особу, а людину із плоті і крові. Для фанатів творчості Пантюка – це можливість краще зрозуміти мотиви і мету автора, а для молодих митців – це своєрідне черпання досвіду, позбавлення комплексів тощо.

На Ужгородській, 11, де проходив квартирник, цього вечора було не надто тісно. В невеличкій однокімнатній квартирці кожний знайшов зручний для себе куточок. Сліва особисто зустрічав усіх прибульців. Охочі могли тут же придбати книжки видавництва Сергія Дмитровича. На своїх книжках автор укупі з автографами залишав дотепні послання своїм читачам. До стелі підіймався тихенький галас, легеньке хвилювання присутніх робило їх рухи дещо скутими та жарти пана Пантюка заспокоювали і розслаблювали.

Хрипким надірваним голосом людини-ведмедя Сергій Пантюк промовив до присутніх:

«Вперше виступаю на квартирнику. Але ж все колись буває вперше. Зі Львовом в мене багато пов’язано. Скільки тут вибухано, скільки пригод пережито, тому ця зустріч знакова. Я нормальна людина, займаюсь літературою, видавництвом, громадською діяльністю, люблю жінок. Мене називають майстром громадянської лірики, футуристом, ще багато як. Я завжди писав і знав, що пишу не так, як інші. Мене не люблять критики і читачки та, як бачите, живу, існую, книжки помалу виходять».

Розповів про те, що авторський фестиваль поезії «Сліва-фест» пройде без проблем і цього року. Подякував присутнім друзям за підтримку в організації свого фестивалю. І нарешті приступив до читання власних віршів. Кожне слово мов постріл із давно не нової та добряче загартованої гармати. Почав з «Нігілізму на коня». Читав, немов страждав, або готувався до ерекції. Хай там як, а емоції переповнювали його і вливалися у слухачів.

Вислизають хвилини із верші колоній моїх,
Це великий ісход крізь дробівню зневірених вірусів.
Є стратег, що поліг – мій навічно реліктовий гріх.
Є велике прощення, і я його впевнено випросив.

Я марою не міг. І чугайстром у нeквіть не йшов.
Непоміченим – рай. Бо стовпи верстові перелічені.
Без моєї душі Всесвіт цей нефорeмний – ніщо,
А в команді зі мною – він вартий, принаймні, звеличення.

Тож хай тануть томи на полицях, неначе туман.
Преобрaження легше пацити у полі, як в попелі.
Вічну істину вигризуть миші на тих же покійних томах,
І від спраги загнеться останній москаль в Севастополі!

Квартирник Сергія Пантюка у Львові Опісля Сліва похизувався своїм поетичним талантом і пригадав байку зі свого тривалого (майже десятилітнього) студентського життя. Не на життя, а на смерть зійшовся у полемічному герці молодий поет із впертим професором. Студент, як завжди прагнув шари, а викладач не вгавав і продовжував закидати своєму вихованцю безграмотність і незнання елементарних основ пунктуації. На що винахідливий Пантюк запропонував: «Обирайте будь-яку літеру, я зараз же напишу на неї вірша, в якому жодне слово не повториться, буде не менше дванадцяти рядків і навіть якийсь зміст».

Домовилися, що коли поетові вдасться його задум то викладач автоматом виставить йому п’ятірки з усіх своїх предметів. Так народився вірш «Чітка чечітка».

Потім Андрій «Сайман» Саєнко, кум поетописьменника, музика, поет, економіст і будівельник заспівав пісню на вірш Пантюка «Арій прощається». Ця пісня увійшла до пісенників пластунів і в народі зустрічається багато людей, які приписують авторство цієї пісні собі.

«… Я сьогодні нап’юся, як дідько і рабів відлупцюю своїх» - співав Сайман під акустичну гітару і думалося про те, як часто чиїсь вірші стають народними піснями. Шевченко, Стус, Чубай… Пантюк. Хіба ж то зле?

Згодом Сергій Дмитрович приступив до представлення інших близьких йому поетів і письменників, чиї книжки вийшли за його сприяння.

«Видавництво – це не бізнес, - запевнив Сліва. - В мене немає величезної книжки, з якої я живу. Видаю молодих поетів. Гроші на їх видання заробляю на виборах. Тобто живу, як вампір, від менструації до менструації. Сюди привіз деякі знакові для мене книжки. Ще виловлюю молодих поеток у селах і райцентрах. В малих містах людина має не багато шансів розвинутися. Я знаходжу таких талановитих людей. Вони виринають в інтернеті. Насправді хтось повинен робити і невдячні справи».

Не таємниця, що Сергій Пантюк з позиції свідомого представника сучасної української культури та громадського діяча відверто і зухвало протистоїть чинному міністрові освіти Дмитру Табачнику. Однак це не завадило йому видати книжку поезій для дітей «Неслухняники» під грифом «Схвалено міністерством освіти». Роботу над цією книжечкою було розпочато ще за старої влади на чолі з Віктором Ющенком. Дмитро Табачник усіляко намагався відмінити друк та йому це не вдалося. Тому це пістряве творіння стало своєрідним ляпасом у обличчя відомому українофобу, а назва «Неслухняники» стала знаковою.

Пантюк крадькома поділився деякими відомостями щодо свого нового роману, який ще не надруковано:

«Про свій новий роман, згідно з умовами конкурсу («Коронація слова») не маю права розповідати. Це роман про людину і війну. Коли людина готується до війни, вона знає на що йде. А коли людина просто живе, насолоджується життям і раптом опиняється в території війни – це зовсім інший стан. Від таких уражень практично неможливо вилікуватись. Про це власне роман. Навряд чи він щось візьме на «Коронації слова». Експерти вже сказали що всі бурчали про натуралізм. На форумі він буде. Пишаюся ним. Писав його з 95 року, коли повернувся з Придністров’я. Багато скоротив, чим також пишаюся. Іван Андрусяк сказав, що – це роман-крик.

Взагалі прозу розглядаю, як прозу сюжетну. В мене не залишилося жодного примірнику для продажу моїх попередніх книжок «Вузол смерті» і «Як зав’язати з бухлом і курінням». «Вузол смерті» всі розуміють по різному, хтось бачить детектив, хтось містику. Я вкладав щось середнє. Зачеплені в книжці теми в теперішній українській літературі не присутні, а я спробував зібрати їх в один кулак. Якщо людина стикається з чимось містичним, вона прагне оминути, забути його. Це як зґвалтування шістнадцятилітньої. Дівка стерпить, а не розкаже. Хтось мав це робити. Проблема цієї книжки яка? Критики до фіга на роман і нема негативної. Все якось доброзичливо».

Виникло запитання, що ж чіпляє автора? Що спонукає до творчості?

«Мене все чіпляє, - відповідав Сергій Пантюк. – Побачив гарну дівчину і народився вірш. Не про дівчину але побачене стало причиною до написання. Інколи мені сняться вірші. Якось мені наснилося, як на льоту придумував вірші. Снилося, що в якомусь середовищі мене питають, чи можу я написати вірш в дуеті з класиком? Я кажу: «Спробую». І проголошую такі вірші:

Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод
Не спинять зростання комунальних платежів…

Так, я жива, я вічно буду жити,
У мене в серці шпунт і штучний клапан…

Ми просто йшли, у нас нема зерна,
Ну так мішечки зо три…

Зрештою Сергій Пантюк остаточно перебрався на підлогу і люди розташувалися в кімнаті колом. Сліва надав можливість висловитися усім присутнім. Пропозицію підтримав фотограф Віктор Крук. Заспівав веселу повстанську пісню. Душу оголив прекрасною піснею засновник гурту «Місто казкових мрій» Андрій Бочко. Це було надміру чуттєво та відверто. Свої й чужі вірші без зайвих комплексів читали всі охочі.

Непомітно промайнув час, гості відходили, хтось благав про допомогу у від’їзді на малу батьківщину, когось додому кликала дружина, а співи тільки розпочиналися. І це не були реви п’яних орангутангів, а чистий прояв душевних поривань Андрія Бочка та скромне виконання досвідченого Андрія Саєнка.

Квартирник Сергія Пантюка у Львові На останок браталися, обіймалися, прощалися і висловлювали щирі сподівання на нові зустрічі. Розходилися так, наче на наступні вихідні зустрінемося знову, щоб розповісти про свої досягнення протягом робочого тижня.

P. S. Дякую Сергію Пантюку за чудове товариство та його незабутню харизму, а також Владу Шубєнкову, без якого цей квартирник не відбувся б.

8 травня 2011
Олекса Мельник


Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. — К.: Вид-во Романенка “Маузер”, 2009. — 80 стор.

Такі штуки я називаю геніальними. Тут я не скуплюся на похвали. У мене гарний настрій. Адже я пишу про вірші пана Пантюка. Я сірий та малоосвічений, тому його тексти читав уперше. Мені вже 32 роки, а я — ще не читав Пантюка, блін! Зате тепер процитую вам, чим так захопився. Взагалі-то нема й про що розповідати — на всю книгу пара віршів, але за них згоден простити поетові все. Увага, цитата з вірша “Також заповіт”:

“...І тому кажу/ при здоровому глузді/ і (увага) тверезій пам’яті: тіло ховайте, де зможете/ (бажано спалити на березі річки,/ але навряд чи дозволять — / у владі ж бо не романтики, а мудаки!)/ Розтин мусить зробити/ мій бойовий побратим Саша Собачнік/ (в миру — хірург Ол. Йос. Крижак)./ Тож нехай він тихо заникає/ моє серце/ в яку-небудь шклянку з формаліном/ і вам доведеться його поховати/ не де-небудь,/ а в селі Сокілець/ Дунаєвецького району Хмельницької обл./ між двома старими горіхами/навпроти вікна хати,/ в якій я народився...”.

Така довга цитата, але — погодьтеся — я-к-к-ий кайф!
Ще на добивочку: “Вірші мої живуть окремо від мене,/ Дрихнуть, жують, ходять на бокс і танці... ...Іноді вірші завалюються в гості — / З пляшкою, як годиться, батоном/ і сирком “Дружба”...” (стор. 29).
Просто, без випендрьожу, класно — мені стає хороше, коли читаю це, коли цитую. Може для цього поезія і створена?
Ні, ще текстики є у книзі! Десь половину з них автор назвав “Недовірші”.
Як на мене, кокетство з читачем. Але місцями — симпатично.
Наприклад ось тут:

“Сам на сам з самотою провів я/ Точні копії ліній ріки./ Побрели вечори повз подвір’я,/ Як бредуть з косовиці дядьки...”.

Хоча — не так цікаво, як те, що цитувалося зверху.
Ну і взагалі, приємно тримати у руках книгу — свіженьку, щойно спечену, 2009-го року.
Тож у моїй особі поет Пантюк отримав досвідченого менеджера з реклами його нетлінних текстів. Звичайно, не всіх.

РЕЦЕНЗУЄТЬСЯ 3. Коваль С. В. — Неукоськаний Пегас: Пародії, епіграми — Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2008. — 64 стор.

І тут Пантюка згадаю. Але вже не таким теплим, мабуть, словом... Адже у 2008 році він зробив таку штуку, за яку... як би це сказати... Ні, може він “не со зла”, як кажуть, скорше — “по доброте душевной”.
Але... Люди, котрі пишуть і потім приносять написане до видавництв — не винні. У тому, що їхні тексти висміює критик, чи читач з огидою кидає книгу. Винен видавець. Іноді редактор. У даному випадку — книга Сергія Коваля опубліковна у “Видавництві Сергія Пантюка”. Так от. Про винних. Видавець вважає це поезією (пародійною, епіграмною): “Ніколи не сприймав олжу,/ і тим служив, і цим служу,/ будив в тих совість, в цих буджу,/ Аж серце рву з грудей буває.../ Та як збудити те, чого немає?..” (“Плачі привладного піїта” — стор. 61). Ні, зрозуміло, рима є, розмір... Але: я вперше прочитав про таке? текст виблискує своєю новизною? взагалі він — чесний? Чи рима тут — задля рими? Чи такі вірші через відверту вторинність — не скучні? І взагалі про кого це: “...будив в тих совість, в цих буджу...”? Хто ці загадкові і погані “ці” і “ті”?..
Або інший текст:

“Як друг книжок зазначити хотів,/ (І при-єднається чималий гурт до мене):/ “Зелений пес” в Капранових братів,/ Самі ж — не в тім’я биті й не зелені.” (“Братам Капрановим” — стор. 20).

Ну, це ще можно було б сприйняти, якби десь на гулянці автор передав писульку з таким текстом сусідові за столом, сусід би посміхнувся і всі про це разом забули б, кернувши ще по 100 — тоді нормально. Але поміщати несмішну (адже автор, я розумію, хотів нас усіх посмішити, вразити своїм почуттям гумору — до речі, таки вразив!) штуку до книги з накладом у 1000 примірників — це тисячу разів підтвердити, що у книги не було... редактора.
Ні, наприкінці книжки окрім людей, відповідальних за обкладинку, комп’ютерний набір, вказано — “у авторській редакції”.
Але я сильно сумніваюсь у професійності Коваля-редактора, зважаючи на включені до збірки тексти. Тому — пан Пантюк вочевидь бачив слабкість текстів, але — або не сказав про це авторові, або не зміг відстояти своєї позиції, тому поставив під сумнів репутацію — свого видавництва.

Євген Проворний, співвидред ЛН
http://litera-n.nikportal.net/news/1912/