Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося над усе,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
Волосся золоте.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом буде все, як ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащі,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
І тільки двадцять літ.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.