До півсотні дійшовши, поет одягає фрак,
повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
та читця, щопівслова, вбиває мигтіння ламп.

Та на те і безсмертя – щоразу він ожива.
І вона вже у залі. Тож мовиться й про Жнива…
І в очах її Образ - хоча й не цінує слів,
і приписує зойків не менше, ніж трудоднів…

Та у ліжку все важче і важче у п’ятдесят,
тут навести би перше хоча би з собою лад.
І поет закликає до милості та щедрот,
і на губи примхливі глядить її, кривить рот.

О вона, ну як завше, всміхається! Та кому!
І поет вже гримить про безцінне, що на кону!
Бо ніщо не минає безкарно!.. Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди і з ким.

І поет закликає любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць не молодих.
А ось та, нічогенька, що збірку трима в руці,
усміхається твердо - як "Боїнг" жене в митці.

На чолі у поета являється благодать,
він цитує себе, аж огні на стерні горять -
Доторкатися не до краси, до її основ,
пропонує новенькій! Та раптом холоне кров -

це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
А портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і суєтно жив, але мав і чуття до дій,
і біжить, як ніколи й нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє його, наче куля,
як рибу став. ((


2012